Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 25.08.14

Пам’яті Богдана Ступки. До дня народження Майстра

Без имени-1копирование27 серпня Герою України, народному артисту України Богдану Сильвестровичу Ступці виповнилося б 73 роки.

Ми продовжуємо друкувати главу «1200 відповідей Богдана Ступки» з книги «Богдан Ступка. Біографія» в авторстві Володимир Мельниченка, що вийшла вже після смерті Майстра.

 

Література і мистецтво

 

–                  Який вид мистецтва Вам найближчий?

–                  Живопис і поезія. Проза. Танець.

–                  Танець?

–                  Я вважався одним з кращих танцюристів рок-н-ролу у Львові.

–                  Де Ви танцювали більше: в житті чи на сцені?

–                  По-різному бувало. І чим далі по життю, тим менше танців.

–                  Який танець у кіно і театрі Вам запам’ятався?

–                  У першу чергу, «Білий птах з чорною ознакою». Той танець визначив мою подальшу долю в кіно. У театрі – «Тев’є-Тевель». Там прекрасно поставлено танець усіх учасників вистави.

–                  В «Украденому щасті» був химерно-моторошний танець Вашого Миколи з убитим ним Михайлом…

–                  Ця творча знахідка народилась у Львові, коли грав з Федором Стригуном. Її підтримали Сергій Данченко та його асистент Володимир Глухий.

–                  А співати любите?

–                  Люблю, але не маю слуху.

–                  Ваш улюблений співак.

–                  Іван Семенович Козловський.

–                  Ви тривалий час були знайомі. Що він говорив про Вашу творчість?

–                  Він говорив: «Я прихильник Богдана Ступки». І ще багато хорошого…

–                  Знаю, що з юності Ви багато читаєте.

–                  Справді, книги супроводжують мене все життя.

–                  Від читання розуму додається?

–                  У мене бабуся й мама були дуже розумними. Але не тому, що багато читали – просто любили життя й багато знали про нього.

–                  Як ставитеся до тлумачних словників, енциклопедичних видань?

–                  Люблю ними користуватися.

–                  А до опублікованих щоденників?

–                  Дуже цікаво читати щоденники Тараса Шевченка, Івана Буніна, Олександра Довженка. Мені доводилося використовувати в роботі над роллю щоденники Льва Толстого і Софії Толстої.

–                  Буває, що публікуються записні книжки великих людей…

–                  Класичним прикладом є записні книжки Миколи Гоголя.

–                  Вас цікавлять спогади видатних людей?

–                  Мені завжди цікаво слухати мудрих людей, або читати їх спогади.

–                  Любимі письменники.

–                  Антон Чехов, Микола Гоголь, Леся Українка, Михайло Булгаков, Габріель Маркес.

–                  Книга про Чехова, що запам’яталась.

–                  «Життя Антона Чехова» Дональда Рейфілда.

–                  Чим сподобалась ця книга?

–                  Завжди цікаво, коли біографію слов’янського генія пише зарубіжний автор. У даному випадку професор Лондонського університету. Рейфільд особливо ретельно виконав свою роботу: життя Чехова розкрито буквально помісячно. Він зосередився на дуже важливій темі – стосунках із сім’єю та друзями. Я прочитав цю книгу в 2005 році, тільки-но вона була перекладена російською.

–                  Любимий чеховський герой.

–                  Іван Петрович Войницький у «Дяді Вані».

–                  Найпроникливіше жіноче імя в оповіданнях Чехова.

–                  Місюсь.

–                  Вас цікавили критичні та публіцистичні статті Гоголя?

–                  Обов’язково! Наприклад, «О малороссийских песнях» або «Взгляд на составление Малороссии».

–                  Що подобається найбільше?

–                  Все! Гоголівське захоплення українською піснею, глибинне проникнення в її сутність, його блискуче знання української історії, розуміння українського народу, як спільності, що складає одне з надзвичайних явищ європейської історії.

–                  Стало модно сперечатись про те, який Гоголь письменник – український чи російський.

–                  Гоголь – письменник світовий. Дивно, що хтось нині цього не розуміє і намагається ділити його, наче мова йде про мішок з картоплею.

–                  Чим привернув увагу Маркес?

–                   «Сто років самотності», «Осінь патріарха»… Що мале, що старе.

–                  Майстри малої прози, яких Ви любите.

–                  О’Генрі, Антон Чехов, Василь Стефаник, Віктор Астаф’єв.

–                  Любимі поети.

–                  Іван Франко, Сергій Єсенін, Микола Вінграновський, Костянтин Гальчинський, Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван Драч.

–                  Що з поезії Івана Франка згадується найперше?

–                  Поема «Мойсей» та лірична збірка «Зів’яле листя».

–                  А в «Зівялому листі»?

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

Два роки тому лірична драма «Зів’яле листя» перевидана «Веселкою» з прекрасними ілюстраціями Андрія Чебикіна.

–                  Який вірш Івана Драча запамятався?

–                  Новорічна балада «Крила».

Через ліс-переліс,

через море навкіс

Новий рік для людей подарунки ніс:

Кому – шапку смушеву,

кому – люльку дешеву,

Кому – модерні кастети,

кому – фотонні ракети,

Кому – солі до бараболі,

кому – три снопи вітру в полі,

Кому – пушок на рило,

а дядькові Кирилові – крила…

–                  А що згадується з Лесі Українки?

–                  Сто років тому, на рубежі минулого століття поетеса написала:

Завжди терновий вінець,

буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так одвіку було

й так воно буде довіку,

Поки житимуть люди

і поки ростимуть терни.

–                  Хто з російськомовних письменників, народжених у Києві, Вам особливо дорогий?

–                 Михайло Булгаков. Йому щойно виповнилося сто двадцять років. Учився в Києві, закінчив медичний факультет університету. У цьому ж місті розгортається дія роману «Біла гвардія»: «Как многоярусные соты, дымился, и шумел, и жил Город. Прекрасный в морозе и тумане на горах, над Днепром … Сады стояли безмолвные и спокойные, отягченные белым нетронутым снегом. И было садов в Городе так много, как ни в одном городе мира …  Зимою,  как  ни  в одном городе мира, упадал покой на улицах и переулках и верхнего Города, на горах, и Города нижнего, раскинувшегося в излучине замерзшего Днепра…»

–                  У «Майстрі і Маргариті» Воланд говорить: «Имейте в виду, что Иисус существовал». Як узагалі диявол може свідчити про існування Христа?

–                  Не забувайте, що це – Булгаков! Моя мудра мама говорила, що він хотів створити своє Євангеліє…

–                  Маргарита стала відьмою…

–                  Заради Майстра! Вона кохає Майстра!

–                  Хрестоматійно відома, на Ваш погляд, фраза з твору Михайла Булгакова.

–                  «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана в крытую колоннаду между двумя крыльями дворца Ирода Великого вышел прокуратор Иудеи Понтий Пилат».

–                  Які письменники і поети були на слуху, коли Ви починали свій шлях у театрі?

–                  Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Ернест Хемінгуей, Джон Стейнбек, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Василь Аксьонов… До речі, мені випало у двадцятирічному віці, на самому початку своєї театральної долі зіграти в аксьоновських «Колегах». Грав самого себе і про себе.

–                  Хто з сучасних українських письменників Вам особливо цікавий?

–                  Марія Матіос, Оксана Забужко, Люко Дашвар, Юрій Андрухович…

–                  Хто, на Вашу думку, добре перекладає російських поетів українською?

–                  Дмитро Павличко. Цікаво переклав Маяковського:

Не втовчеш людей

в єдину річ,

а ми собою

чванитись охочі.

Та чи знаємо ми

українську ніч?

Ні,

ми не знаємо

української ночі.

–                  Чи є, на Ваш погляд, вдалі переклади Тараса Шевченка російською?

–                   Мені подобається переклад Борисом Пастернаком поеми «Марія»:

Святая Мать за Сыном шла,

На речи сына и дела

Смотрела и, дивясь, как чуду,

Издалека, наедине

От счастья млела в стороне.

–                  Найкращий, на Вашу думку, віршований роман.

–                   «Маруся Чурай» і «Берестечко» Ліни Костенко, «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна.

–                  Здається, є переклад «Євгенія Онєгіна» українською мовою?

–                  Блискучий переклад Максима Рильського!

–                  Любимі художники.

–                  Едуард Мане, Клод Моне, Огюст Бенуар, Ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Марк Шагал…

–                  А російські, українські?

–                  Ісак Левітан, Валентин Сєров, Сергій Васильківський, Марія Примаченко, скульптор Олександр Архипенко…

–                  Чи можна в грошах визначити талант художника?

–                  Можна. В магазині. На аукціоні. Це ринок. Але він не завжди є справжнім критерієм унікальності таланту.

–                  У картини якого художника Ви вклали б великі гроші?

–                  Спочатку треба мати великі гроші, а потім – подумати…

–                  Любиме живописне полотно.

–                 «Тайна вечеря» Сальвадора Далі.

–                  Далі і в житті був фантасмагоричною людиною?

–                  Дон Сальвадор був паном і рабом власної уяви.

–                  Його творчість подобається Вам давно?

–                  Він був моїм сучасником. Коли Далі помер, мені було вже 48 років. У радянські часи цей художник, як ніхто інший, розкрив нам багатоманітність і неоднозначність світу. Приваблював і своїми друзями – Гарсія Лорка, Поль Елюар, Пабло Пікассо…

–                  Далі приваблював і вкрай ексцентричними витівками?

–                  Та ще якими! Якось до нього на прийом прийшов Арам Хачатурян, автор знаменитого «Танцю з шаблями». Композитор довго сидів у пустій кімнаті, слухаючи свою музику, яку ввімкнув Далі. Потім раптом відчинилися двері й той проскакав із шаблюкою навколо Хачатуряна в чому мати народила, й зник із кімнати. Музика закінчилася, з’явився помічник художника і сказав, що аудієнцію закінчено. Ну як?!

–                  Кажуть, що Далі помер за десять хвилин до сьомої, як і показував на своїх спливаючих годинниках…

–                  Кожен геній є пророком.

–                 Хто з художників, на Вашу думку, виявився справді трагічним пророком?

–                 Франсиско Гойя з його графічною серією «Капричос». Пабло Пікассо з його «Гернікою».

–                 Чо́му посміхається Мона Ліза?

–                  Це загадка… Назавжди.

–                  Йдеться про геніальне творіння художника чи людство обрало саме цей твір для схиляння?

–                  Людство схиляється перед картиною, бо вона геніальна, а Мона Ліза жива й незбагненна… Вже півтисячі років… Зіґмунд Фрейд вважав, що Леонардо да Вінчі вдалося відтворити подвійний смисл посмішки Джоконди: обіцянку безмежної ніжності й зловісної загрози… Російський філософ Олексій Лосєв узагалі писав про «бісівську усмішку» Мони Лізи. Та, здається, люди найперше вбачають у її посмішці добро…

Як пише Ліна Костенко:

Шукайте посмішку Джоконди –

вона ніколи не мине.

–                  Яку картину з зображенням зіграного Вами персонажа могли б назвати?

–                  «Поприщин» Іллі Рєпіна в Музеї російського мистецтва в Києві. Я грав його у 90-х роках минулого століття в «Записках божевільного» разом з Остапом, у тому числі і в старому МХАТі. Це було на самому початку 1993 року, і на виставу прийшов Іван Козловський…

–                  Ви читали монолог Поприщина в Італії?

–                  На асамблеї, присвяченій 150-й річниці з часу смерті Гоголя. Були Бела Ахмадуліна, Борис Мессерер, Андрій Бітов, відомий московський гоголезнавець Юрій Манн. Я читав монолог Поприщина в палаці Медичі. Мабуть, сподобалося, бо кличуть знову.

–                  Чим найперше привертає Вашу увагу Національний художній музей?

–                  Можливістю зануритись у світ українського живопису.

–                  Які живописні полотна в Музеї російського мистецтва в Києві подобаються найбільше?

–                  Іллі Рєпіна, Архипа Куїнджі, Михайла Врубеля, Івана Крамського.

–                  А в Третьяковській галереї?

–                 Володимира Боровиковського, Ісака Левітана, Іллі Рєпіна, Михайла Врубеля. Картина Миколи Ге «Що є істина?»

–                  Нещодавно стало відомо, що художник намалював цю картину поверх іншої – «Милосердя»…

–                  Це символічно. Може він вважав попередню картину невдалою, або просто не мав грошей на нове полотно?

–                  Художник відповів на питання, поставлене в назві?

–                  Чехов якось написав, що неможна змішувати два поняття: відповідь на питання і правильну постановку питання. Тільки друге обов’язково для художника. Втім, Лев Толстой, що захоплювався картиною, здається, правильно прочитав відповідь, закладену художником: Ісус жаліє Пілата, йому страшно за безодню неправди, яка відділяє його та інших людей від істини.

–                  Лев Толстой свого часу записав у щоденнику, що істина є тільки відсутність брехні.

–                  Прекрасна сентенція. Принаймні для мистецтва. Вона ж не претендує на кінцеву істину, на розставлення всіх крапок над «і», але несумісна з брехнею. Будь-який, навіть геніальний, твір мистецтва не пропонує вичерпної істини, а тільки допомагає її зрозуміти. Що ж стосується мене, то в мистецтві, як і в житті, я завжди сумніваюся. Згоден з Ренаном у тому, що сумнів – одне з преклонінь перед істиною.

–                  Чи є книга, в якій здійснена спроба прямо відповісти на питання про істину?

–                  Найвідвертіше відповів, здається, тільки Булгаков. У нього Ієшуа Га-Ноцрі заявив Пілату: «”Истина, прежде всего, в том, что у тебя болит голова”. – “И настанет  царство  истины?”  –  “Настанет,  игемон”.  –  “Оно  никогда  не настанет!” – вдруг закричал Пилат таким страшным голосом, что Иешуа отшатнулся». Ось діалог, який продовжується до цього часу…

–                  В які зали музею образотворчих мистецтв ім О. С. Пушкіна йдете найперше?

–                  Туди, де полотна імпресіоністів і Ван Гога. До речі, вони зараз уже розміщені в окремому особняку.

–                 У Ліни Костенко є вражаючий вірш «Ван-Гог»…

–                    Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він – це значить я.

Боже – вільний…

Боже, я – вільний!

На добраніч, Свобода моя!

–                  Краща, на Ваш погляд, книга про Ван Гога.

–                  Це просто. «Жага життя» Ірвінга Стоуна.

–                  Чому просто?

–                  Ніхто краще від американського письменника про життя Ван Гога, та й не тільки його, не написав.

–                  Що саме Вам особливо подобається?

–                  Дивовижний сплав історичної правди, блискучого аналізу творчості та захоплюючого художнього викладу біографічного матеріалу.

–                  Ще яка книга Стоуна варта, на Ваш погляд, уваги?

–                  Усі. Скажімо, «Муки та радощі» про Мікеланджело.

–                  Можна так назвати одну з глав книги про Вас?

–                  Це було б дуже точно, особливо стосовно цього року життя. Втім, така назва годиться для книги про життя будь-якого Митця. Так би мовити, на  віки…

–                  Хто ще з біографів улюблених Вами художників-імпресіоністів і постімпресіоністів Вам подобається?

–                  Французький письменник Анрі Перрюшо створив цілу серію книг «Мистецтво і доля», в якій є прекрасні дослідження про життя й творчість Ренуара, Сезанна, Гогена, Тулуз-Лотрека, Сьора… Цікаво читати спогади сучасника імпресіоністів, торговця картинами, колекціонера Амбруаза Воллара… Гарну книгу про Огюста Родена написав Девід Вейс, він є автором і цікавого роману про Моцарта…

–                  Чи бували в музеї імпресіоністів у Парижі?

–                  Аякже!

–                  Звичайно, важко виокремити там якусь одну картину. Але все-таки?

–                  На це заслуговує невелике полотно одного з основоположників імпресіонізму Едуарда Мане «Impression», що й дало назву цілому напряму в живописі.

–                  Який музей Вам особливо запам’ятався?

–                  «Ят-Вашем» в Єрусалимі, присвячений пам’яті дітей, що загинули від рук фашистів, і Національний музей Вашингтона.

–                  А в якому музеї хотіли б побувати?

–                  У музеї Сальвадора Далі.

–                  До речі, роботи Сальвадора Далі виставлялися в Москві на початку 2011 року.

–                  Це дуже цікаво! Був би тоді в Москві, подивився б обов’язково.

–                  Кого з людей мистецтва згадуєте, буваючи в Москві на Арбаті?

–                  Можна назвати багато прізвищ. Арбатцями були Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Герцен, Бєлий, Цвєтаєва, Рибаков, Шолохов, Окуджава… Якщо говорити про сьогодення, то в Національному культурному центрі України на Арбаті, 9 бувають видатні українці – Ніна Матвієнко, Борис Олійник, Мирослав Скорик, Людмила Жоголь, Марія Стеф’юк, Іван Драч, Анатолій Паламаренко, Микола Мащенко, Богдан Козак, Анатолій Авдієвський, Лідія Забіляста…

–                  А Богдан Ступка?

–                  Не буду приховувати, пишаюсь, що причетний до успішної діяльності Культурного центру України в Москві, адреса якого відома всій Москві.

–                  Як поставились до того, що Центру надано статус національного?

–                  Колектив це заслужив!

–                  Чиє імя, на Вашу думку, можна було б присвоїти Національному культурному центру України в Москві?

–                  Тараса Шевченка!

–                  Найкращий пам’ятник на Арбаті.

–                  Булату Окуджаві. Івану Буніну на Поварській.

–                  На Арбаті «поселяли» своїх літературних героїв Іван Тургенєв, Лев Толстой, Іван Бунін… Хто з них, на Ваш розсуд, оселився тут органічно?

–                  Кращого місця не придумати для булгаковських Майстра і Маргарити. В підвалі невеличкого будинку поблизу Арбату жив Майстер, а Маргарита з чоловіком знімали верх особняка знову-таки в одному з провулків біля Арбату. Знаменитий її політ відбувся над Арбатом… Пам’ятаєте? «Маргарита летела беззвучно, очень медленно и невысоко… У самого выхода на ослепительно освещенный Арбат она немного промахнулась и плечом ударилась о какой-то освещенный диск… “На Арбате надо быть еще поосторожнее”, – подумала Маргарита…» Мені показували той будинок на розі Калошина провулка й Арбата, де вона піднялась уверх… Це навпроти Театру Вахтангова.

З іншого боку, на сучасному Арбаті прекрасно виглядав би Остап Бендер, який вважав ресторан «Прага» кращим місцем у Москві.

–                  На Арбаті Ви не могли не бачити, як здоровенний хлопяга цілими днями пускає мильні бульбашки. Біля нього постійно стоять люди, розкривши роти. Що це?

–                  Може, це просто красиво і романтично?

–                  А може це сучасні витрішки? З блаженним виглядом існувати бездіяльно, з пустити очима ходити без діла, споглядаючи довкола.

–                  Це роззяви. Простимо їх…

–                  Яку книгу Ви ще не встигли прочитати?

–                  Ту, яка ще не написана.

–                  Який письменник особливо вразив у юності?

–                  Арчибальд Кронін. «Цитадель».

–                  Книга, яку перечитували.

–                 Михайло Чехов. «Таємниці акторської майстерності».

–                  Кого вважаєте королем детективу?

–                  Джеймса Хедлі Чейза та Агату Крісті. В сучасній Україні – Василя Шкляра.

–                  Ваш партнер по кіно Сергій Гармаш говорить, що домашня робота актора – це читання.

–                  Правильно говорить.

–                  Який з поетичних перекладів «Слова о полку Ігоревім» Вам подобається найбільше?

–                  Івана Франка й Максима Рильського.

–                  Як ставитесь до цирку?

–                  Для мене цікавим є те, що я не вмію робити.

–                  Любимі композитори.

–                  Джузеппе Верді, Петро Чайковський, Микола Аркас, Валентин Сильвестров, Євген Станкович.

–                  Любимий музичний твір.

–                  «Травіата» Верді.

–                  Довершений музичний інструмент.

–                  Скрипка Страдіварі.

–                  Що подобається – балет чи опера?

–                  І балет, і оперу люблю однаково щиро.

–                  Любима опера.

–                  «Трубадур» Джузеппе Верді.

–                  Коли востаннє слухали оперу?

–                  Коли був у Мюнхені восени 2011 року, то прослухав дві опери Пуччіні – «Тоску» та «Богему». Спектаклі зроблені в класичному варіанті. Не було режисерських «знахідок», і на моторолерах співаки на сцену не виїжджали. Я отримав велику насолоду від красивих голосів, потрясаючої музики. Німці – меломани. Зали набиті публікою.

–                  Який балет найбільше хвилює?

–                  «Лебедине озеро» Петра Чайковського, в якому танцювала Лариса.

–                  Класика чи джаз?

–                  І класика (на першому місці), і джаз.

–                  Любимий мюзикл.

–                  «Моя прекрасна леді» Фредерика Лоу.

–                  Давно бували на мюзиклі?

–                  В репертуарі нашого театру кілька прекрасних мюзиклів.

–                  Чим є український «рушник» для українця?

–                  Це духовний символ і матеріальне втілення ментальності нашого народу. Це – пісня без слів…

–                  Чому, на Ваш погляд, в російській мові немає перекладу слова «рушник»?

–                  Справді, «полотенце» – це не переклад. Але ж усі розуміють, що на Україні «рушник» супроводжує людину, як святиня, від народження до смерті. У Бориса Олійника мати, що покидає дітей,

Махнула рукою –

Злетіли увись рушники.

–       Чим, на Вашу думку, є пісня для українця?

–                   Відповім словами Гоголя: «Песни для Малороссии – всё: и поэзия, и история, и отцовская могила. Кто не проникнул в них глубоко, тот ничего не узнает… Ничто не может быть сильнее народной музыки…» В українських піснях музика зливається з життям, звуки її живі, що, здається, не звучать, а говорять–промовляють, і кожне слово цієї яскравою промови проходить крізь душу.

–                  А для російського?

–                  Знову ж таки у мене є можливість звернутися до авторитетів. Професор Московського університету та перший ректор університету Київського Михайло Максимо́вич, що видав у Москві «Малороссийские песни», говорив, а з ним погоджувався Гоголь, що російська тужлива музика намагається відійти від повсякденності та заглушити життєві турботи. Не випадково Петро Фоменко говорить сьогодні: «Ми попереду планети всієї по стражданням».

–                  Яким пісням надаєте перевагу?

–                  Народним, коломийкам, інтелігентним блатним (хуліганським).

–                  Український співак, який Вам подобається.

–                  Святослав Вакарчук.

–                  А співачка?

–                  Мар’яна Садовська. Живе у Німеччині.

–                  Любимі естрадні виконавці.

–                  Елла Фіцжеральд і Фредді Меркурі.

–                  Феномен «круглого квадрату» у мистецтві – це диво чи абсурд?

–                  Це творчий абсурд.

–                  Краса врятує чи погубить цей світ?

–                  Рятуючи, ми губимо…

–                  Чи можна виправити сучасну ситуацію бездуховності в суспільстві?

–                  Виправити будь-що завжди складніше. Треба було з самого початку не допускати всього цього. Якщо людина звикла до такого образу життя, живе у цій культурі й за такими стандартами, то прищепити їй любов до справжнього мистецтва, відібравши поп-корн, буде вкрай складно. В буквальному значенні цих слів буде бити ногами, як неврастенік, і вимагати свій поп-корн…

На жаль, це проблема не тільки культури та духовності. Подивіться, що відбувається з самим суспільством: люди вбивають себе не тільки духовно, але й фізично: наркотиками, шкідливою їжею, штучними продуктами харчування. А це все – отрута! Ми самі себе знищуємо і не розуміємо цього. Для нас зараз головне – заробити, збагатитися будь-яким шляхом, нехай навіть ціною здоров’я іншої людини.

На превеликий жаль, подібна ситуація сьогодні склалася і в мистецтві, коли бізнесменам більш вигідно годувати глядача «штучною отрутою», що приносить прибутки, ніж вкладати гроші в те, що має справжню цінність.

–                  А російський канал «Культура» Вас цікавить?

–                  Цікавить.

–                  На початку 2011 року цей телеканал показав документальний фільм «Театральний роман Богдана Ступки»…

–                 Так. У цьому фільмі багато уривків з вистав – випадкових, невмотивованих, багато наносного… Добре, що показали Сергія Данченка…

–                  Що можете сказати про масштабний проект «Akademia» на цьому каналі, в якому читають лекції провідні вчені в різних галузях науки?

–                  Можу сказати, що в Україні є сильні, потрясаючі, прекрасні інтелектуали, які могли б у яскравій формі передавати свої неабиякі знання сотням тисяч телеглядачів, і не тільки молодих. В Україні це вже робиться. Цікаво виступають Мирослав Попович, Вадим Скуратовський…

–                  Що не подобається на російському телеканалі «Культура»?

–                  Іноді там розумують про те, що Україна нібито споконвічно невід’ємна частина Росії й відокремилася в самостійну державу через якесь чудернацьке непорозуміння. То ж мала б схаменутися та знову стати філіалом Росії тощо.

–                  Україна не Росія?

–                  Між іншим, Леонід Кучма, написавши свою відому книгу, зафіксував у сучасній вселюдській свідомості аксіому: «Україна – не Росія». Він і нагадав, що «в України європейський розмір. Розмір XXL».

–                  Який канал українського телебачення дивитесь постійно або найчастіше?

–                 Усі потроху.

–                  Багато чого не подобається на телебаченні?

–                  Говорячи словами Дмитра Мережковського, не екрані «пошло́ то, что по́шло».

–                  Мова йде про попрання моралі?

–                  Знімаючись у Зануссі, почув інтерв’ю польського артиста Густава Голоубека, який сказав, що можна безкінечно експериментувати і в театрі, і в кіно, але тільки з щирою любов’ю до людини. Інакше це буде величезним хамством. Я крикнув йому «Браво!», тому що він однією фразою висловив те, про що я часто думаю.

–                  В якомусь інтервʼю Ви сказали, що в мистецтві багато жлобства.

–                  Жлоб – істота небезпечна своєю агресивною поведінкою, постійною впевненістю у власній правоті. Коли виникає ситуація, в якій жлоби можуть відкрито виявити свою дикість, суспільство стає небезпечним.

–                  Телебачення іноді сприяє цьому?

–                  Саме так!

–                  Чого, на Ваш погляд, забагато на телеекрані?

–                  Насилля!

–                  А замало?

–                  Поезії!

–                  Вам не здається, що нині телебачення запросто називає зіркою навіть лампочку в коридорі та з містечковим завзяттям нав’язує суспільству бездуховність і вульгарність?

–                  Це було вповні видно ще за тих часів, коли я був міністром культури і прагнув створити на телебаченні канал «Культура».

–                  Нині можна говорити не лише про жовту пресу, але й жовте тебелачення?

–                  Можна говорити про катастрофічний несмак деяких телепередач.

–                  Ваше ставлення до «ізмів» у мистецтві.

–                  Люблю імпресіонізм, передусім, у живописі. Цікавився кубізмом, абстракціонізмом, символізмом.

–                  Літописи, без яких немислима література.

–                  «Повість минулих літ» Нестора-літописця, «Слово о полку Ігоревім» та «Київський літопис», де вперше було згадано назву території українців – «Україна».

–                  Твори яких письменників, звільнених із спецсховищ у другій половині 80-х – початку 90-х років, вразили найбільше?

–                  Андрія Платонова, Миколи Хвильового.

–                  Що вразило у творах Андрія Платонова в першу чергу?

–                  Коли у 1987 році було опубліковано «Котлован» дивномовного Платонова, стало ясно, що від нас ховали один з кращих творів ХХ століття.

–                  Як Ви сприйняли «Архипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина?

–                  Як величезний масив трагічної інформації про один з найтяжчих періодів в історії Радянського Союзу.

–                  Вважаєте, що є твори на цю тему сильніші?

–                  Справжнім потрясінням для мене стали рядки Анни Ахматової з її «Реквиема»:

Это было, когда улыбался

Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград.

И когда, обезумев от муки,

Шли уже осужденных полки

И короткую песню разлуки

Паровозные пели гудки…

Ці рядки варті багатьох спеціальних монографій і романів.

–       Хто, на Вашу думку, сьогодні найкраще читає «Реквием»?

–                  Алла Демидова. Лев Гумільов якось сказав їй: «Мама була б задоволена».

–                  І в поезії все геніальне – просто?

–                  Саме так! Як у Василя Симоненка:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

–       У Вас є фото з друзями на могилі Симоненка в Черкасах…

–                  Ми були там у 1967 році. Зустрічались з його мамою. Вона пригощала нас суницями. Називала їх «сумницями».

–                  Ви Майстер, що володіє і живе Словом. Хто, на Вашу думку, возвеличив Слово в українській поезії?

–                  Найперше, Тарас Шевченко! Слухайте:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова і голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!

Або Шевченко просив у Божої Матері:

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

– Чи зустрічались Вам артисти, що так само добре знають Шевченка?

В Україні їх дуже багато. Достатньо згадати народного артиста України Богдана Козака зі Львова, що став у 2010 році Лауреатом Національної премії України за художнє виконання творів Шевченка.

Але я був надзвичайно вражений, коли Тараса Шевченка напам’ять читав Сергій Гармаш. Коли з ним знімались у фільмі «Свої» на Псковщині, то разом, «лоб у лоб», читали Шевченка. Вся петербурзька група так здивовано-захоплено на нас дивилась, особливо на Гармаша! Він хоча й з України, з-під Херсону, але давно живе в Росії. Я-то займаюсь українським театром, поезією Шевченка. А він – молодець! Після цим спільних читань я його «всиновив», називав не інакше як «синку», а  він мене – «батьку».

–                  Сам чув, як Сергій Гармаш говорив: «Я щасливий, що вже сім років називаю його батьком…»

–       Це приємно.

–       Чи є сьогодні загроза вільному слову?

–                  Така загроза, по-моєму, існує постійно. У Біблії сказано: «А між терен посіяне, це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, і воно зостається без плоду».

–                  Геніальні назви книг.

–                 «Кобзар» Тараса Шевченка, «Земля» Ольги Кобилянської, «Дядя Ваня» Антона Чехова.

–                  Чи треба писати передмови до книг?

–                  Аякже! Шевченко вважав, що «по мові – передмова»: «Коли вже пускаю в люди, то треба … щоб не казали: “От який! Хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє».

–                  Алла Демидова писала, що через велику кількість тексту, що необхідно запам’ятати, актор і в побуті стає освіченою людиною.

–                  Так, це дійсно збагачує, і хоча таланту не додає, але актор стає глибшим, ерудованішим, філософічнішим.

–                  Мало хто з українських артистів так знає класику, має таку широку літературну і філософську ерудицію, як Ви.

–                  Людина живе, думає, мислить, робить якісь учинки – моральні й неморальні, проте ніколи не треба забувати, що є висока література, є класика. У перекладі з латинської «класичний» – це зразковий, першокласний. Тож гріх не спілкуватися з творами загальновизнаними, що мають неминущу цінність для національної та світової культури. Хто не пережив високу радість із того, що твої «маленькі» думки часом збігаються з думками великих людей, видатних письменників. Читаєш Франка чи Шекспіра, Лесю Україну чи Шолом-Алейхема, Шевченка або Чехова й раптом фокус переносиш на себе і кажеш собі: і я так думаю, і я так мислю… Класика – це вже перевірена й сконцентрована думка, і те, що є таке маленьке в тобі, ти розвиваєш, збагачуєш, переносиш на сцену і потім розмовляєш з людьми в залі. Дякуючи автору п’єси, світовій класиці й самому собі, тобі справді є що сказати людям! Класики стають моїм базовим фундаментом. А якщо їх не читати, то сам себе обкрадаєш. Мав рацію Дідро, який вважав, що люди перестають мислити, коли перестають читати. А коли читаєш класиків, то розумієш, що весь світ зосереджений в людині. Класика дає шанси глибше жити, мудріше сприймати цей світ, розумніше ставитися до різних життєвих ситуацій. Здається, що й сам стаєш досконалішим, розумнішим. Поки людина живе, вона повинна себе вдосконалювати. Класика допомагає це робити.

Так само важливо вивчати твори видатних філософів, у яких сконцентрована людська мудрість, здобута в інтелектуальному пізнанні світу впродовж століть. Сократ і Платон, Бекон і Спіноза, Кант і Гегель, Сковорода й Бердяєв – усі вони наші сучасники… Всі вони – видатні діти свого часу, а сини віку, як говорив Сковорода, мудріші за синів дня.

–                  Як би Ви описали творчий процес?

–                  Ось і прекрасна нагода процитувати ще одну мудру людину. Французький поет і драматург минулого століття Жак Превер писав:

«Сперва нарисуйте клетку с настежь открытой дверцей, затем нарисуйте что-нибудь красивое и простое, что-нибудь очень приятное и нужное очень для птицы; затем в саду или в роще к дереву полотно прислоните, за деревом этим спрячьтесь, не двигайтесь и молчите.

Иногда она прилетает быстро и на жердочку в клетке садится. Иногда же проходят годы – и нет птицы. Не падайте духом, ждите, ждите, если надо, годы, потому что срок ожиданья, короткий он или длинный, не имеет никакого значенья для успеха вашей картины.

Когда же прилетит к вам птица (если только она прилетит), храните молчание, ждите, чтобы птица в клетку влетела; и, когда она в клетку влетит, тихо кистью дверцу заприте, и, не коснувшись ни перышка, осторожненько клетку сотрите.

Затем нарисуйте дерево, выбрав лучшую ветку для птицы, нарисуйте листву зеленую, свежесть ветра и ласку солнца, нарисуйте звон мошкары, что в горячих лучах резвится, и ждите, ждите затем, чтобы запела птица.

Если она не поет – это плохая примета, это значит, что ваша картина совсем никуда не годится; но если птица поет – это хороший признак, признак, что вашей картиной можете вы гордиться и можете вашу подпись поставить в углу картины, вырвав для этой цели перо у поющей птицы».

–       Ступка – це епоха?

–       Боже сохрани!

–       А Данченко?

–       Епоха.

–       Який анекдот з галузі мистецтва згадується?

–                  Лікар привів глухого Вагнера на його симфонію. Після виконання симфонії до Вагнера повернувся слух, а лікар оглух.

–                  Афоризм про генія.

–                  Геній і злодійство – два поняття несумісні.

–                  Афоризм про творця.

–                  Я горю тільки тоді, коли згораю.

–                  Які враження залишилися від вручення Вам російської незалежної премії «Тріумф» у галузі літератури та мистецтва за 2006 рік?

–                  Загалом свято було гарне. Я приїхав на нього з усім своїм виводком: дружиною Ларисою, сином Остапом, невісткою Іриною, був онук Дмитро й онука Устя. Так що ми захопили Музей, де вручали премію, «на корню».

–                  Чи сподобалася Вам церемонія в Музеї образотворчого мистецтва ім. О. Пушкіна?

–                  Сам музей і зал – дуже красиві. Організовано все було просто і достойно. Але… там були молоді актори, режисери, живописці, люди мистецтва, вони були так одягнуті… Розумію, що це нібито демократія, але ж не щодня буває «Тріумф». Так якось мені було боляче за їхні джинсики. Ну, не знаю, може, я старий чоловік, але мені це не сподобалося: «Тріумф» буває раз у житті, й цього дня треба якось нормально вдягнутися. Адже є такі фестивалі, є такі премії, де без смокінга, без чорного костюма, без якихось атрибутів тебе просто не пускають. Це нормально, правильно, толерантно.

–                  Що сказав Вам Андрій Вознесенський, коли вручав премію «Тріумф»?

–                  «Я восхищаюсь Вами…» І ще щось, я не розчув, він уже погано говорив тоді.

–                  Того року премію «Тріумф» разом з Вами отримали всього три митці.

–                  Дуже достойні люди! Кінорежисер Ельдар Рязанов, композитор Софія Губайдуліна, поет і співак Юрій Шевчук… Творці!

–                  Найвища оцінка творця.

–                  Майстер. З великою літери.

–                  На посаді міністра культури можуть перебувати Майстри з великої літери?

–                  Можуть. Але недовго.

–                  Як оцінюєте своє перебування на посаді міністра культури і мистецтв України?

–                  Набув хорошого досвіду «руководящої» роботи.

–                  Кого більше здобули на цій посаді – друзів чи ворогів?

–                  Друзі залишилися зі мною. Здобув і нових. Але таку роботу на дружбі не побудуєш. А вороги… Я їх не рахую.

–                  Як приймали українського міністра за кордоном?

–                  Добре приймали! Всі знали, що я не чиновник – артист. Якось у Німеччині заступник міністра закордонних справ заявив на прийомі, що вперше зустрів міністра-артиста. Сказав, що нічого подібного у Німеччині не було. Я тоді відповів, що весь світ – театр, а люди в ньому актори. Він засміявся. Ми почали переговори. А на відкритті Днів культури України в Німеччині він раптом переді мною привселюдно вибачився. Мовляв, у Німеччині теж були такі приклади: Гете був президентом Веймарської республіки. Кому ж неприємне порівняння з Гете? Я вийшов на сцену і подякував йому за те, що нас було двоє: Гете і я.

–                  Отже, посади минущі, життя коротке…

–                  Та мистецтво вічне!

Далі буде…