27 серпня Герою України, народному артисту України Богдану Сильвестровичу Ступці виповнилося б 73 роки.
Ми продовжуємо друкувати главу «1200 відповідей Богдана Ступки» з книги «Богдан Ступка. Біографія» в авторстві Володимир Мельниченка, що вийшла вже після смерті Майстра.
Література і мистецтво
– Який вид мистецтва Вам найближчий?
– Живопис і поезія. Проза. Танець.
– Танець?
– Я вважався одним з кращих танцюристів рок-н-ролу у Львові.
– Де Ви танцювали більше: в житті чи на сцені?
– По-різному бувало. І чим далі по життю, тим менше танців.
– Який танець у кіно і театрі Вам запам’ятався?
– У першу чергу, «Білий птах з чорною ознакою». Той танець визначив мою подальшу долю в кіно. У театрі – «Тев’є-Тевель». Там прекрасно поставлено танець усіх учасників вистави.
– В «Украденому щасті» був химерно-моторошний танець Вашого Миколи з убитим ним Михайлом…
– Ця творча знахідка народилась у Львові, коли грав з Федором Стригуном. Її підтримали Сергій Данченко та його асистент Володимир Глухий.
– А співати любите?
– Люблю, але не маю слуху.
– Ваш улюблений співак.
– Іван Семенович Козловський.
– Ви тривалий час були знайомі. Що він говорив про Вашу творчість?
– Він говорив: «Я прихильник Богдана Ступки». І ще багато хорошого…
– Знаю, що з юності Ви багато читаєте.
– Справді, книги супроводжують мене все життя.
– Від читання розуму додається?
– У мене бабуся й мама були дуже розумними. Але не тому, що багато читали – просто любили життя й багато знали про нього.
– Як ставитеся до тлумачних словників, енциклопедичних видань?
– Люблю ними користуватися.
– А до опублікованих щоденників?
– Дуже цікаво читати щоденники Тараса Шевченка, Івана Буніна, Олександра Довженка. Мені доводилося використовувати в роботі над роллю щоденники Льва Толстого і Софії Толстої.
– Буває, що публікуються записні книжки великих людей…
– Класичним прикладом є записні книжки Миколи Гоголя.
– Вас цікавлять спогади видатних людей?
– Мені завжди цікаво слухати мудрих людей, або читати їх спогади.
– Любимі письменники.
– Антон Чехов, Микола Гоголь, Леся Українка, Михайло Булгаков, Габріель Маркес.
– Книга про Чехова, що запам’яталась.
– «Життя Антона Чехова» Дональда Рейфілда.
– Чим сподобалась ця книга?
– Завжди цікаво, коли біографію слов’янського генія пише зарубіжний автор. У даному випадку професор Лондонського університету. Рейфільд особливо ретельно виконав свою роботу: життя Чехова розкрито буквально помісячно. Він зосередився на дуже важливій темі – стосунках із сім’єю та друзями. Я прочитав цю книгу в 2005 році, тільки-но вона була перекладена російською.
– Любимий чеховський герой.
– Іван Петрович Войницький у «Дяді Вані».
– Найпроникливіше жіноче ім’я в оповіданнях Чехова.
– Місюсь.
– Вас цікавили критичні та публіцистичні статті Гоголя?
– Обов’язково! Наприклад, «О малороссийских песнях» або «Взгляд на составление Малороссии».
– Що подобається найбільше?
– Все! Гоголівське захоплення українською піснею, глибинне проникнення в її сутність, його блискуче знання української історії, розуміння українського народу, як спільності, що складає одне з надзвичайних явищ європейської історії.
– Стало модно сперечатись про те, який Гоголь письменник – український чи російський.
– Гоголь – письменник світовий. Дивно, що хтось нині цього не розуміє і намагається ділити його, наче мова йде про мішок з картоплею.
– Чим привернув увагу Маркес?
– «Сто років самотності», «Осінь патріарха»… Що мале, що старе.
– Майстри малої прози, яких Ви любите.
– О’Генрі, Антон Чехов, Василь Стефаник, Віктор Астаф’єв.
– Любимі поети.
– Іван Франко, Сергій Єсенін, Микола Вінграновський, Костянтин Гальчинський, Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван Драч.
– Що з поезії Івана Франка згадується найперше?
– Поема «Мойсей» та лірична збірка «Зів’яле листя».
– А в «Зів’ялому листі»?
За один її цілунок
Най горю сто тисяч літ!
За любов її і ласку
Дам я небо, рай, весь світ.
Два роки тому лірична драма «Зів’яле листя» перевидана «Веселкою» з прекрасними ілюстраціями Андрія Чебикіна.
– Який вірш Івана Драча запам’ятався?
– Новорічна балада «Крила».
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому – шапку смушеву,
кому – люльку дешеву,
Кому – модерні кастети,
кому – фотонні ракети,
Кому – солі до бараболі,
кому – три снопи вітру в полі,
Кому – пушок на рило,
а дядькові Кирилові – крила…
– А що згадується з Лесі Українки?
– Сто років тому, на рубежі минулого століття поетеса написала:
Завжди терновий вінець,
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Так одвіку було
й так воно буде довіку,
Поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
– Хто з російськомовних письменників, народжених у Києві, Вам особливо дорогий?
– Михайло Булгаков. Йому щойно виповнилося сто двадцять років. Учився в Києві, закінчив медичний факультет університету. У цьому ж місті розгортається дія роману «Біла гвардія»: «Как многоярусные соты, дымился, и шумел, и жил Город. Прекрасный в морозе и тумане на горах, над Днепром … Сады стояли безмолвные и спокойные, отягченные белым нетронутым снегом. И было садов в Городе так много, как ни в одном городе мира … Зимою, как ни в одном городе мира, упадал покой на улицах и переулках и верхнего Города, на горах, и Города нижнего, раскинувшегося в излучине замерзшего Днепра…»
– У «Майстрі і Маргариті» Воланд говорить: «Имейте в виду, что Иисус существовал». Як узагалі диявол може свідчити про існування Христа?
– Не забувайте, що це – Булгаков! Моя мудра мама говорила, що він хотів створити своє Євангеліє…
– Маргарита стала відьмою…
– Заради Майстра! Вона кохає Майстра!
– Хрестоматійно відома, на Ваш погляд, фраза з твору Михайла Булгакова.
– «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана в крытую колоннаду между двумя крыльями дворца Ирода Великого вышел прокуратор Иудеи Понтий Пилат».
– Які письменники і поети були на слуху, коли Ви починали свій шлях у театрі?
– Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Ернест Хемінгуей, Джон Стейнбек, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Василь Аксьонов… До речі, мені випало у двадцятирічному віці, на самому початку своєї театральної долі зіграти в аксьоновських «Колегах». Грав самого себе і про себе.
– Хто з сучасних українських письменників Вам особливо цікавий?
– Марія Матіос, Оксана Забужко, Люко Дашвар, Юрій Андрухович…
– Хто, на Вашу думку, добре перекладає російських поетів українською?
– Дмитро Павличко. Цікаво переклав Маяковського:
Не втовчеш людей
в єдину річ,
а ми собою
чванитись охочі.
Та чи знаємо ми
українську ніч?
Ні,
ми не знаємо
української ночі.
– Чи є, на Ваш погляд, вдалі переклади Тараса Шевченка російською?
– Мені подобається переклад Борисом Пастернаком поеми «Марія»:
Святая Мать за Сыном шла,
На речи сына и дела
Смотрела и, дивясь, как чуду,
Издалека, наедине
От счастья млела в стороне.
– Найкращий, на Вашу думку, віршований роман.
– «Маруся Чурай» і «Берестечко» Ліни Костенко, «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна.
– Здається, є переклад «Євгенія Онєгіна» українською мовою?
– Блискучий переклад Максима Рильського!
– Любимі художники.
– Едуард Мане, Клод Моне, Огюст Бенуар, Ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Марк Шагал…
– А російські, українські?
– Ісак Левітан, Валентин Сєров, Сергій Васильківський, Марія Примаченко, скульптор Олександр Архипенко…
– Чи можна в грошах визначити талант художника?
– Можна. В магазині. На аукціоні. Це ринок. Але він не завжди є справжнім критерієм унікальності таланту.
– У картини якого художника Ви вклали б великі гроші?
– Спочатку треба мати великі гроші, а потім – подумати…
– Любиме живописне полотно.
– «Тайна вечеря» Сальвадора Далі.
– Далі і в житті був фантасмагоричною людиною?
– Дон Сальвадор був паном і рабом власної уяви.
– Його творчість подобається Вам давно?
– Він був моїм сучасником. Коли Далі помер, мені було вже 48 років. У радянські часи цей художник, як ніхто інший, розкрив нам багатоманітність і неоднозначність світу. Приваблював і своїми друзями – Гарсія Лорка, Поль Елюар, Пабло Пікассо…
– Далі приваблював і вкрай ексцентричними витівками?
– Та ще якими! Якось до нього на прийом прийшов Арам Хачатурян, автор знаменитого «Танцю з шаблями». Композитор довго сидів у пустій кімнаті, слухаючи свою музику, яку ввімкнув Далі. Потім раптом відчинилися двері й той проскакав із шаблюкою навколо Хачатуряна в чому мати народила, й зник із кімнати. Музика закінчилася, з’явився помічник художника і сказав, що аудієнцію закінчено. Ну як?!
– Кажуть, що Далі помер за десять хвилин до сьомої, як і показував на своїх спливаючих годинниках…
– Кожен геній є пророком.
– Хто з художників, на Вашу думку, виявився справді трагічним пророком?
– Франсиско Гойя з його графічною серією «Капричос». Пабло Пікассо з його «Гернікою».
– Чо́му посміхається Мона Ліза?
– Це загадка… Назавжди.
– Йдеться про геніальне творіння художника чи людство обрало саме цей твір для схиляння?
– Людство схиляється перед картиною, бо вона геніальна, а Мона Ліза жива й незбагненна… Вже півтисячі років… Зіґмунд Фрейд вважав, що Леонардо да Вінчі вдалося відтворити подвійний смисл посмішки Джоконди: обіцянку безмежної ніжності й зловісної загрози… Російський філософ Олексій Лосєв узагалі писав про «бісівську усмішку» Мони Лізи. Та, здається, люди найперше вбачають у її посмішці добро…
Як пише Ліна Костенко:
Шукайте посмішку Джоконди –
вона ніколи не мине.
– Яку картину з зображенням зіграного Вами персонажа могли б назвати?
– «Поприщин» Іллі Рєпіна в Музеї російського мистецтва в Києві. Я грав його у 90-х роках минулого століття в «Записках божевільного» разом з Остапом, у тому числі і в старому МХАТі. Це було на самому початку 1993 року, і на виставу прийшов Іван Козловський…
– Ви читали монолог Поприщина в Італії?
– На асамблеї, присвяченій 150-й річниці з часу смерті Гоголя. Були Бела Ахмадуліна, Борис Мессерер, Андрій Бітов, відомий московський гоголезнавець Юрій Манн. Я читав монолог Поприщина в палаці Медичі. Мабуть, сподобалося, бо кличуть знову.
– Чим найперше привертає Вашу увагу Національний художній музей?
– Можливістю зануритись у світ українського живопису.
– Які живописні полотна в Музеї російського мистецтва в Києві подобаються найбільше?
– Іллі Рєпіна, Архипа Куїнджі, Михайла Врубеля, Івана Крамського.
– А в Третьяковській галереї?
– Володимира Боровиковського, Ісака Левітана, Іллі Рєпіна, Михайла Врубеля. Картина Миколи Ге «Що є істина?»
– Нещодавно стало відомо, що художник намалював цю картину поверх іншої – «Милосердя»…
– Це символічно. Може він вважав попередню картину невдалою, або просто не мав грошей на нове полотно?
– Художник відповів на питання, поставлене в назві?
– Чехов якось написав, що неможна змішувати два поняття: відповідь на питання і правильну постановку питання. Тільки друге обов’язково для художника. Втім, Лев Толстой, що захоплювався картиною, здається, правильно прочитав відповідь, закладену художником: Ісус жаліє Пілата, йому страшно за безодню неправди, яка відділяє його та інших людей від істини.
– Лев Толстой свого часу записав у щоденнику, що істина є тільки відсутність брехні.
– Прекрасна сентенція. Принаймні для мистецтва. Вона ж не претендує на кінцеву істину, на розставлення всіх крапок над «і», але несумісна з брехнею. Будь-який, навіть геніальний, твір мистецтва не пропонує вичерпної істини, а тільки допомагає її зрозуміти. Що ж стосується мене, то в мистецтві, як і в житті, я завжди сумніваюся. Згоден з Ренаном у тому, що сумнів – одне з преклонінь перед істиною.
– Чи є книга, в якій здійснена спроба прямо відповісти на питання про істину?
– Найвідвертіше відповів, здається, тільки Булгаков. У нього Ієшуа Га-Ноцрі заявив Пілату: «”Истина, прежде всего, в том, что у тебя болит голова”. – “И настанет царство истины?” – “Настанет, игемон”. – “Оно никогда не настанет!” – вдруг закричал Пилат таким страшным голосом, что Иешуа отшатнулся». Ось діалог, який продовжується до цього часу…
– В які зали музею образотворчих мистецтв ім О. С. Пушкіна йдете найперше?
– Туди, де полотна імпресіоністів і Ван Гога. До речі, вони зараз уже розміщені в окремому особняку.
– У Ліни Костенко є вражаючий вірш «Ван-Гог»…
– Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свобода моя!
– Краща, на Ваш погляд, книга про Ван Гога.
– Це просто. «Жага життя» Ірвінга Стоуна.
– Чому просто?
– Ніхто краще від американського письменника про життя Ван Гога, та й не тільки його, не написав.
– Що саме Вам особливо подобається?
– Дивовижний сплав історичної правди, блискучого аналізу творчості та захоплюючого художнього викладу біографічного матеріалу.
– Ще яка книга Стоуна варта, на Ваш погляд, уваги?
– Усі. Скажімо, «Муки та радощі» про Мікеланджело.
– Можна так назвати одну з глав книги про Вас?
– Це було б дуже точно, особливо стосовно цього року життя. Втім, така назва годиться для книги про життя будь-якого Митця. Так би мовити, на віки…
– Хто ще з біографів улюблених Вами художників-імпресіоністів і постімпресіоністів Вам подобається?
– Французький письменник Анрі Перрюшо створив цілу серію книг «Мистецтво і доля», в якій є прекрасні дослідження про життя й творчість Ренуара, Сезанна, Гогена, Тулуз-Лотрека, Сьора… Цікаво читати спогади сучасника імпресіоністів, торговця картинами, колекціонера Амбруаза Воллара… Гарну книгу про Огюста Родена написав Девід Вейс, він є автором і цікавого роману про Моцарта…
– Чи бували в музеї імпресіоністів у Парижі?
– Аякже!
– Звичайно, важко виокремити там якусь одну картину. Але все-таки?
– На це заслуговує невелике полотно одного з основоположників імпресіонізму Едуарда Мане «Impression», що й дало назву цілому напряму в живописі.
– Який музей Вам особливо запам’ятався?
– «Ят-Вашем» в Єрусалимі, присвячений пам’яті дітей, що загинули від рук фашистів, і Національний музей Вашингтона.
– А в якому музеї хотіли б побувати?
– У музеї Сальвадора Далі.
– До речі, роботи Сальвадора Далі виставлялися в Москві на початку 2011 року.
– Це дуже цікаво! Був би тоді в Москві, подивився б обов’язково.
– Кого з людей мистецтва згадуєте, буваючи в Москві на Арбаті?
– Можна назвати багато прізвищ. Арбатцями були Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Герцен, Бєлий, Цвєтаєва, Рибаков, Шолохов, Окуджава… Якщо говорити про сьогодення, то в Національному культурному центрі України на Арбаті, 9 бувають видатні українці – Ніна Матвієнко, Борис Олійник, Мирослав Скорик, Людмила Жоголь, Марія Стеф’юк, Іван Драч, Анатолій Паламаренко, Микола Мащенко, Богдан Козак, Анатолій Авдієвський, Лідія Забіляста…
– А Богдан Ступка?
– Не буду приховувати, пишаюсь, що причетний до успішної діяльності Культурного центру України в Москві, адреса якого відома всій Москві.
– Як поставились до того, що Центру надано статус національного?
– Колектив це заслужив!
– Чиє ім’я, на Вашу думку, можна було б присвоїти Національному культурному центру України в Москві?
– Тараса Шевченка!
– Найкращий пам’ятник на Арбаті.
– Булату Окуджаві. Івану Буніну на Поварській.
– На Арбаті «поселяли» своїх літературних героїв Іван Тургенєв, Лев Толстой, Іван Бунін… Хто з них, на Ваш розсуд, оселився тут органічно?
– Кращого місця не придумати для булгаковських Майстра і Маргарити. В підвалі невеличкого будинку поблизу Арбату жив Майстер, а Маргарита з чоловіком знімали верх особняка знову-таки в одному з провулків біля Арбату. Знаменитий її політ відбувся над Арбатом… Пам’ятаєте? «Маргарита летела беззвучно, очень медленно и невысоко… У самого выхода на ослепительно освещенный Арбат она немного промахнулась и плечом ударилась о какой-то освещенный диск… “На Арбате надо быть еще поосторожнее”, – подумала Маргарита…» Мені показували той будинок на розі Калошина провулка й Арбата, де вона піднялась уверх… Це навпроти Театру Вахтангова.
З іншого боку, на сучасному Арбаті прекрасно виглядав би Остап Бендер, який вважав ресторан «Прага» кращим місцем у Москві.
– На Арбаті Ви не могли не бачити, як здоровенний хлоп’яга цілими днями пускає мильні бульбашки. Біля нього постійно стоять люди, розкривши роти. Що це?
– Може, це просто красиво і романтично?
– А може це сучасні витрішки? З блаженним виглядом існувати бездіяльно, з пустити очима ходити без діла, споглядаючи довкола.
– Це роззяви. Простимо їх…
– Яку книгу Ви ще не встигли прочитати?
– Ту, яка ще не написана.
– Який письменник особливо вразив у юності?
– Арчибальд Кронін. «Цитадель».
– Книга, яку перечитували.
– Михайло Чехов. «Таємниці акторської майстерності».
– Кого вважаєте королем детективу?
– Джеймса Хедлі Чейза та Агату Крісті. В сучасній Україні – Василя Шкляра.
– Ваш партнер по кіно Сергій Гармаш говорить, що домашня робота актора – це читання.
– Правильно говорить.
– Який з поетичних перекладів «Слова о полку Ігоревім» Вам подобається найбільше?
– Івана Франка й Максима Рильського.
– Як ставитесь до цирку?
– Для мене цікавим є те, що я не вмію робити.
– Любимі композитори.
– Джузеппе Верді, Петро Чайковський, Микола Аркас, Валентин Сильвестров, Євген Станкович.
– Любимий музичний твір.
– «Травіата» Верді.
– Довершений музичний інструмент.
– Скрипка Страдіварі.
– Що подобається – балет чи опера?
– І балет, і оперу люблю однаково щиро.
– Любима опера.
– «Трубадур» Джузеппе Верді.
– Коли востаннє слухали оперу?
– Коли був у Мюнхені восени 2011 року, то прослухав дві опери Пуччіні – «Тоску» та «Богему». Спектаклі зроблені в класичному варіанті. Не було режисерських «знахідок», і на моторолерах співаки на сцену не виїжджали. Я отримав велику насолоду від красивих голосів, потрясаючої музики. Німці – меломани. Зали набиті публікою.
– Який балет найбільше хвилює?
– «Лебедине озеро» Петра Чайковського, в якому танцювала Лариса.
– Класика чи джаз?
– І класика (на першому місці), і джаз.
– Любимий мюзикл.
– «Моя прекрасна леді» Фредерика Лоу.
– Давно бували на мюзиклі?
– В репертуарі нашого театру кілька прекрасних мюзиклів.
– Чим є український «рушник» для українця?
– Це духовний символ і матеріальне втілення ментальності нашого народу. Це – пісня без слів…
– Чому, на Ваш погляд, в російській мові немає перекладу слова «рушник»?
– Справді, «полотенце» – це не переклад. Але ж усі розуміють, що на Україні «рушник» супроводжує людину, як святиня, від народження до смерті. У Бориса Олійника мати, що покидає дітей,
Махнула рукою –
Злетіли увись рушники.
– Чим, на Вашу думку, є пісня для українця?
– Відповім словами Гоголя: «Песни для Малороссии – всё: и поэзия, и история, и отцовская могила. Кто не проникнул в них глубоко, тот ничего не узнает… Ничто не может быть сильнее народной музыки…» В українських піснях музика зливається з життям, звуки її живі, що, здається, не звучать, а говорять–промовляють, і кожне слово цієї яскравою промови проходить крізь душу.
– А для російського?
– Знову ж таки у мене є можливість звернутися до авторитетів. Професор Московського університету та перший ректор університету Київського Михайло Максимо́вич, що видав у Москві «Малороссийские песни», говорив, а з ним погоджувався Гоголь, що російська тужлива музика намагається відійти від повсякденності та заглушити життєві турботи. Не випадково Петро Фоменко говорить сьогодні: «Ми попереду планети всієї по стражданням».
– Яким пісням надаєте перевагу?
– Народним, коломийкам, інтелігентним блатним (хуліганським).
– Український співак, який Вам подобається.
– Святослав Вакарчук.
– А співачка?
– Мар’яна Садовська. Живе у Німеччині.
– Любимі естрадні виконавці.
– Елла Фіцжеральд і Фредді Меркурі.
– Феномен «круглого квадрату» у мистецтві – це диво чи абсурд?
– Це творчий абсурд.
– Краса врятує чи погубить цей світ?
– Рятуючи, ми губимо…
– Чи можна виправити сучасну ситуацію бездуховності в суспільстві?
– Виправити будь-що завжди складніше. Треба було з самого початку не допускати всього цього. Якщо людина звикла до такого образу життя, живе у цій культурі й за такими стандартами, то прищепити їй любов до справжнього мистецтва, відібравши поп-корн, буде вкрай складно. В буквальному значенні цих слів буде бити ногами, як неврастенік, і вимагати свій поп-корн…
На жаль, це проблема не тільки культури та духовності. Подивіться, що відбувається з самим суспільством: люди вбивають себе не тільки духовно, але й фізично: наркотиками, шкідливою їжею, штучними продуктами харчування. А це все – отрута! Ми самі себе знищуємо і не розуміємо цього. Для нас зараз головне – заробити, збагатитися будь-яким шляхом, нехай навіть ціною здоров’я іншої людини.
На превеликий жаль, подібна ситуація сьогодні склалася і в мистецтві, коли бізнесменам більш вигідно годувати глядача «штучною отрутою», що приносить прибутки, ніж вкладати гроші в те, що має справжню цінність.
– А російський канал «Культура» Вас цікавить?
– Цікавить.
– На початку 2011 року цей телеканал показав документальний фільм «Театральний роман Богдана Ступки»…
– Так. У цьому фільмі багато уривків з вистав – випадкових, невмотивованих, багато наносного… Добре, що показали Сергія Данченка…
– Що можете сказати про масштабний проект «Akademia» на цьому каналі, в якому читають лекції провідні вчені в різних галузях науки?
– Можу сказати, що в Україні є сильні, потрясаючі, прекрасні інтелектуали, які могли б у яскравій формі передавати свої неабиякі знання сотням тисяч телеглядачів, і не тільки молодих. В Україні це вже робиться. Цікаво виступають Мирослав Попович, Вадим Скуратовський…
– Що не подобається на російському телеканалі «Культура»?
– Іноді там розумують про те, що Україна нібито споконвічно невід’ємна частина Росії й відокремилася в самостійну державу через якесь чудернацьке непорозуміння. То ж мала б схаменутися та знову стати філіалом Росії тощо.
– Україна не Росія?
– Між іншим, Леонід Кучма, написавши свою відому книгу, зафіксував у сучасній вселюдській свідомості аксіому: «Україна – не Росія». Він і нагадав, що «в України європейський розмір. Розмір XXL».
– Який канал українського телебачення дивитесь постійно або найчастіше?
– Усі потроху.
– Багато чого не подобається на телебаченні?
– Говорячи словами Дмитра Мережковського, не екрані «пошло́ то, что по́шло».
– Мова йде про попрання моралі?
– Знімаючись у Зануссі, почув інтерв’ю польського артиста Густава Голоубека, який сказав, що можна безкінечно експериментувати і в театрі, і в кіно, але тільки з щирою любов’ю до людини. Інакше це буде величезним хамством. Я крикнув йому «Браво!», тому що він однією фразою висловив те, про що я часто думаю.
– В якомусь інтервʼю Ви сказали, що в мистецтві багато жлобства.
– Жлоб – істота небезпечна своєю агресивною поведінкою, постійною впевненістю у власній правоті. Коли виникає ситуація, в якій жлоби можуть відкрито виявити свою дикість, суспільство стає небезпечним.
– Телебачення іноді сприяє цьому?
– Саме так!
– Чого, на Ваш погляд, забагато на телеекрані?
– Насилля!
– А замало?
– Поезії!
– Вам не здається, що нині телебачення запросто називає зіркою навіть лампочку в коридорі та з містечковим завзяттям нав’язує суспільству бездуховність і вульгарність?
– Це було вповні видно ще за тих часів, коли я був міністром культури і прагнув створити на телебаченні канал «Культура».
– Нині можна говорити не лише про жовту пресу, але й жовте тебелачення?
– Можна говорити про катастрофічний несмак деяких телепередач.
– Ваше ставлення до «ізмів» у мистецтві.
– Люблю імпресіонізм, передусім, у живописі. Цікавився кубізмом, абстракціонізмом, символізмом.
– Літописи, без яких немислима література.
– «Повість минулих літ» Нестора-літописця, «Слово о полку Ігоревім» та «Київський літопис», де вперше було згадано назву території українців – «Україна».
– Твори яких письменників, звільнених із спецсховищ у другій половині 80-х – початку 90-х років, вразили найбільше?
– Андрія Платонова, Миколи Хвильового.
– Що вразило у творах Андрія Платонова в першу чергу?
– Коли у 1987 році було опубліковано «Котлован» дивномовного Платонова, стало ясно, що від нас ховали один з кращих творів ХХ століття.
– Як Ви сприйняли «Архипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина?
– Як величезний масив трагічної інформації про один з найтяжчих періодів в історії Радянського Союзу.
– Вважаєте, що є твори на цю тему сильніші?
– Справжнім потрясінням для мене стали рядки Анни Ахматової з її «Реквиема»:
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки…
Ці рядки варті багатьох спеціальних монографій і романів.
– Хто, на Вашу думку, сьогодні найкраще читає «Реквием»?
– Алла Демидова. Лев Гумільов якось сказав їй: «Мама була б задоволена».
– І в поезії все геніальне – просто?
– Саме так! Як у Василя Симоненка:
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
– У Вас є фото з друзями на могилі Симоненка в Черкасах…
– Ми були там у 1967 році. Зустрічались з його мамою. Вона пригощала нас суницями. Називала їх «сумницями».
– Ви Майстер, що володіє і живе Словом. Хто, на Вашу думку, возвеличив Слово в українській поезії?
– Найперше, Тарас Шевченко! Слухайте:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова і голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
Або Шевченко просив у Божої Матері:
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
– Чи зустрічались Вам артисти, що так само добре знають Шевченка?
– В Україні їх дуже багато. Достатньо згадати народного артиста України Богдана Козака зі Львова, що став у 2010 році Лауреатом Національної премії України за художнє виконання творів Шевченка.
Але я був надзвичайно вражений, коли Тараса Шевченка напам’ять читав Сергій Гармаш. Коли з ним знімались у фільмі «Свої» на Псковщині, то разом, «лоб у лоб», читали Шевченка. Вся петербурзька група так здивовано-захоплено на нас дивилась, особливо на Гармаша! Він хоча й з України, з-під Херсону, але давно живе в Росії. Я-то займаюсь українським театром, поезією Шевченка. А він – молодець! Після цим спільних читань я його «всиновив», називав не інакше як «синку», а він мене – «батьку».
– Сам чув, як Сергій Гармаш говорив: «Я щасливий, що вже сім років називаю його батьком…»
– Це приємно.
– Чи є сьогодні загроза вільному слову?
– Така загроза, по-моєму, існує постійно. У Біблії сказано: «А між терен посіяне, це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, і воно зостається без плоду».
– Геніальні назви книг.
– «Кобзар» Тараса Шевченка, «Земля» Ольги Кобилянської, «Дядя Ваня» Антона Чехова.
– Чи треба писати передмови до книг?
– Аякже! Шевченко вважав, що «по мові – передмова»: «Коли вже пускаю в люди, то треба … щоб не казали: “От який! Хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє».
– Алла Демидова писала, що через велику кількість тексту, що необхідно запам’ятати, актор і в побуті стає освіченою людиною.
– Так, це дійсно збагачує, і хоча таланту не додає, але актор стає глибшим, ерудованішим, філософічнішим.
– Мало хто з українських артистів так знає класику, має таку широку літературну і філософську ерудицію, як Ви.
– Людина живе, думає, мислить, робить якісь учинки – моральні й неморальні, проте ніколи не треба забувати, що є висока література, є класика. У перекладі з латинської «класичний» – це зразковий, першокласний. Тож гріх не спілкуватися з творами загальновизнаними, що мають неминущу цінність для національної та світової культури. Хто не пережив високу радість із того, що твої «маленькі» думки часом збігаються з думками великих людей, видатних письменників. Читаєш Франка чи Шекспіра, Лесю Україну чи Шолом-Алейхема, Шевченка або Чехова й раптом фокус переносиш на себе і кажеш собі: і я так думаю, і я так мислю… Класика – це вже перевірена й сконцентрована думка, і те, що є таке маленьке в тобі, ти розвиваєш, збагачуєш, переносиш на сцену і потім розмовляєш з людьми в залі. Дякуючи автору п’єси, світовій класиці й самому собі, тобі справді є що сказати людям! Класики стають моїм базовим фундаментом. А якщо їх не читати, то сам себе обкрадаєш. Мав рацію Дідро, який вважав, що люди перестають мислити, коли перестають читати. А коли читаєш класиків, то розумієш, що весь світ зосереджений в людині. Класика дає шанси глибше жити, мудріше сприймати цей світ, розумніше ставитися до різних життєвих ситуацій. Здається, що й сам стаєш досконалішим, розумнішим. Поки людина живе, вона повинна себе вдосконалювати. Класика допомагає це робити.
Так само важливо вивчати твори видатних філософів, у яких сконцентрована людська мудрість, здобута в інтелектуальному пізнанні світу впродовж століть. Сократ і Платон, Бекон і Спіноза, Кант і Гегель, Сковорода й Бердяєв – усі вони наші сучасники… Всі вони – видатні діти свого часу, а сини віку, як говорив Сковорода, мудріші за синів дня.
– Як би Ви описали творчий процес?
– Ось і прекрасна нагода процитувати ще одну мудру людину. Французький поет і драматург минулого століття Жак Превер писав:
«Сперва нарисуйте клетку с настежь открытой дверцей, затем нарисуйте что-нибудь красивое и простое, что-нибудь очень приятное и нужное очень для птицы; затем в саду или в роще к дереву полотно прислоните, за деревом этим спрячьтесь, не двигайтесь и молчите.
Иногда она прилетает быстро и на жердочку в клетке садится. Иногда же проходят годы – и нет птицы. Не падайте духом, ждите, ждите, если надо, годы, потому что срок ожиданья, короткий он или длинный, не имеет никакого значенья для успеха вашей картины.
Когда же прилетит к вам птица (если только она прилетит), храните молчание, ждите, чтобы птица в клетку влетела; и, когда она в клетку влетит, тихо кистью дверцу заприте, и, не коснувшись ни перышка, осторожненько клетку сотрите.
Затем нарисуйте дерево, выбрав лучшую ветку для птицы, нарисуйте листву зеленую, свежесть ветра и ласку солнца, нарисуйте звон мошкары, что в горячих лучах резвится, и ждите, ждите затем, чтобы запела птица.
Если она не поет – это плохая примета, это значит, что ваша картина совсем никуда не годится; но если птица поет – это хороший признак, признак, что вашей картиной можете вы гордиться и можете вашу подпись поставить в углу картины, вырвав для этой цели перо у поющей птицы».
– Ступка – це епоха?
– Боже сохрани!
– А Данченко?
– Епоха.
– Який анекдот з галузі мистецтва згадується?
– Лікар привів глухого Вагнера на його симфонію. Після виконання симфонії до Вагнера повернувся слух, а лікар оглух.
– Афоризм про генія.
– Геній і злодійство – два поняття несумісні.
– Афоризм про творця.
– Я горю тільки тоді, коли згораю.
– Які враження залишилися від вручення Вам російської незалежної премії «Тріумф» у галузі літератури та мистецтва за 2006 рік?
– Загалом свято було гарне. Я приїхав на нього з усім своїм виводком: дружиною Ларисою, сином Остапом, невісткою Іриною, був онук Дмитро й онука Устя. Так що ми захопили Музей, де вручали премію, «на корню».
– Чи сподобалася Вам церемонія в Музеї образотворчого мистецтва ім. О. Пушкіна?
– Сам музей і зал – дуже красиві. Організовано все було просто і достойно. Але… там були молоді актори, режисери, живописці, люди мистецтва, вони були так одягнуті… Розумію, що це нібито демократія, але ж не щодня буває «Тріумф». Так якось мені було боляче за їхні джинсики. Ну, не знаю, може, я старий чоловік, але мені це не сподобалося: «Тріумф» буває раз у житті, й цього дня треба якось нормально вдягнутися. Адже є такі фестивалі, є такі премії, де без смокінга, без чорного костюма, без якихось атрибутів тебе просто не пускають. Це нормально, правильно, толерантно.
– Що сказав Вам Андрій Вознесенський, коли вручав премію «Тріумф»?
– «Я восхищаюсь Вами…» І ще щось, я не розчув, він уже погано говорив тоді.
– Того року премію «Тріумф» разом з Вами отримали всього три митці.
– Дуже достойні люди! Кінорежисер Ельдар Рязанов, композитор Софія Губайдуліна, поет і співак Юрій Шевчук… Творці!
– Найвища оцінка творця.
– Майстер. З великою літери.
– На посаді міністра культури можуть перебувати Майстри з великої літери?
– Можуть. Але недовго.
– Як оцінюєте своє перебування на посаді міністра культури і мистецтв України?
– Набув хорошого досвіду «руководящої» роботи.
– Кого більше здобули на цій посаді – друзів чи ворогів?
– Друзі залишилися зі мною. Здобув і нових. Але таку роботу на дружбі не побудуєш. А вороги… Я їх не рахую.
– Як приймали українського міністра за кордоном?
– Добре приймали! Всі знали, що я не чиновник – артист. Якось у Німеччині заступник міністра закордонних справ заявив на прийомі, що вперше зустрів міністра-артиста. Сказав, що нічого подібного у Німеччині не було. Я тоді відповів, що весь світ – театр, а люди в ньому актори. Він засміявся. Ми почали переговори. А на відкритті Днів культури України в Німеччині він раптом переді мною привселюдно вибачився. Мовляв, у Німеччині теж були такі приклади: Гете був президентом Веймарської республіки. Кому ж неприємне порівняння з Гете? Я вийшов на сцену і подякував йому за те, що нас було двоє: Гете і я.
– Отже, посади минущі, життя коротке…
– Та мистецтво вічне!
Далі буде…
