27 серпня Герою України, народному артисту України Богдану Сильвестровичу Ступці виповнилося б 73 роки.
Національний культурний центр України в Москві зберігає пам’ять про свого найкращого друга, яким був для нас Богдан Сильвестрович. Невдовзі по його смерті ми перейменували нашу Інформаційно-довідкову бібліотеку – тепер вона носить ім’я Богдана Ступки, встановили меморіальну дошку біля номеру в готелі Центру, в якому завжди зупинявся народний артист, постійно проводимо ретроспективні покази фільмів за участю Майстра та друкуємо уривки з книг про нього.
Сучасне ступкознавство нараховує вісім видань. Шість із них – в авторстві Володимира Мельниченка: «Театральний тандем (Феномен Данченка – Ступки)» (Л. : Академічний Експрес, 2000); «Богдан Ступка (Штрихи до портрета)» (К. : Знання України, 2001); «Майстер» (К. : Либідь, 2005); «Богдан Ступка» (2011, М. : Агентство печати «Столица», в авторстві з Ассоль Овсянниковою), «Богдан Ступка. Біографія» (М. : Домашняя библиотека, 2012); «Богдан Ступка: обличчям до історії» (М. : Домашняя библиотека, 2013), і два видання українські: «Страсти по Богдану» Р. Коломийца (К. : Факт, 2006) та «Богдан Ступка: митець і людина». Збірник статей / Упорядник М. Лабінський (К. : Книга, 2008).
Протягом серпня друкуватимемо на нашому сайті главу «1200 відповідей Богдана Ступки» з книги «Богдан Ступка. Біографія», що вийшла вже після смерті Майстра.
Перші дві сотні питань Володимир Мельниченко сформулював і передав Ступці влітку 1997 року. Протягом десяти місяців Богдан Сильвестрович відповів ледь на десяток з них. Зрозумівши, що так робота ніколи не буде закінчена, у квітні наступного року Володимир Юхимович прийшов до актора додому і заявив, що не піде до завершення роботи. Той легко погодився. У процесі спілкування стало зрозуміло, що більшість відповідей артист уже давно продумав. З того часу автор ставив нові питання Майстру в будь-якій ситуації, особливо, коли зустрічався з ним наодинці, загалом протягом п’ятнадцяти років.
На час виходу в Москві книги «Богдан Ступка» (2011) нараховувалося близько 800 відповідей. Починаючи з вересня того ж року, Богдан Сильвестрович відповідав на нові питання. 19 і 20 листопада, перебуваючи в Москві, Ступка, здавалося, в цілому завершив цю роботу. Втім, виникали все нові й нові сюжети, і впродовж 2012 року знову й знову звертався до терплячого та доброзичливого Богдана Сильвестровича. Востаннє вони торкалися значної кількості нових питань і відповідей на початку травня 2012 року, коли Володимир Мельниченко бував у актора в Феофанії. Втім, після того по телефону було отримано від Ступки ще півтора десятка відповідей.
Таким чином, загалом відповіді об’єктивно відображають минулі та пізніші погляди Ступки на багато питань і моментів не лише його буття й творчості, але й театру, культури, життя в цілому. З часом відповіді Богдана Сильвестровича ставали все більш вагомими, значимими: вони настоювалися як добре вино. Цікаво спостерігати й за тим, як змінюються деякі смаки і пристрасті Майстра. Вражають глибокі знання, величезна ерудиція, природна мудрість, іскрометний гумор Ступки. Дивує його жага життя і творчості!
В результаті вийшов сплав інтерв’ю та бесід, анкет і питальників. Автор турбувався не про чистоту жанру, а про те, щоб Богдан Сильвестрович якнайповніше та найглибше розкрився перед ним і читачами. Тисячу двісті разів! Тисяча двісті відповідей Богдана Ступки – от і весь жанр. Якось він сказав, що цю цифру можна занести в Книгу рекордів Гіннеса і, безперечно, мав рацію.
Одкровення Майстра, закумульовані в його відповідях, багато додають до його біографії, роблять її багатобарвнішою, наповнюють неповторними ароматами, нюансують окремі риси характеру, акцентують вчинки… Без них уже неможливо уявити біографію актора.
У світі широко відомі так звані «анкети Марселя Пруста» – питання, на які відповідав французький письменник. Але кілька десятків питань, пов’язані з Прустом, не йдуть у жодне порівняння з тисячею Ступчиних відповідей. Відомо також, що після свого сімдесятиріччя у 1973 році Володимир Набоков видав книгу інтерв’ю за попередні десять років – Strong Opinion («Тверді судження»), до якої ввійшло 22 інтерв’ю (більше 400 відповідей). Значить, Набоков розумів важливість власних думок та висловлювань для сучасників і нащадків. Ступка, на жаль, не турбувався про збереження своїх думок і суджень для майбутніх поколінь, однак це було необхідно зробити. І вони це робили.
Відповісти коротко, лаконічно або розгорнуто, з цитуванням класиків і мудреців, сучасних письменників і поетів – вибирав саме Майстер.
У тих випадках, коли Богдан Сильвестрович звертався до Біблії, поетичних і прозових творів, думок і висловлювань різних авторів (а це він робив дуже часто), тексти звірялися з оригіналами. Величезна ерудиція Майстра та його феноменальна пам’ять обов’язково вразять читача. Поетичні рядки, цитовані Ступкою російською мовою, не перекладалися.
Читати Ступчині відповіді – суцільне задоволення.
Пам’ять і особистість
– Хто дав Вам ім’я – мама чи батько?
– Не знаю.
– Богдан – це Богом даний.
– Усі ми Богом дані. У Гомеровій «Одіссеї» сказано, що вже в момент народження кожний своє ім’я в солодкий дар одержує. Відомий російський мислитель Павло Флоренський навіть написав книгу «Тайна имени», в якій є таке цікаве твердження: «Имя – тончайшая плоть, посредством которой объявляется духовная сущность».
– Ваш знак Зодіаку.
– Діва – знак Землі.
– Які ще відомі особистості народились під цим знаком?
– Бергман, Гете, Гегель, Драйзер, Франко, Раневська, Шостакович…
– Прекрасний ряд знаменитостей!
– Під будь-яким знаком Зодіаку народилося чимало не менш цікавих і талановитих людей.
– А хто Ви за східним гороскопом?
– Змія.
– А за гороскопом друїдів?
– Сосна. У Івана Драча:
За гороскопом друїдів
Мені звелено те, що звелено
У наших зелених сусідів
Справді дивно і справді зелено.
– Вірите в астрологію?
– Ніколи не користуюсь її послугами.
– З якого віку Ви пам’ятаєте себе і що саме?
– З трьох років. 1944 рік. Війна. Вибухи. Вогонь. Убиті люди. Так народився страх перед життям. У вірші «Дев’яте травня 1945 року» Борис Олійник писав, що всім очевидцям – дітям війни «дихає в спину тривога».
– Маму в дитинстві засмучували?
– Хто не засмучував свою маму? Звісно, засмучував, упертим був. Але потім порозумнішав і все життя слухав її, дорожив її порадами.
– А батька?
– Коли виріс, усвідомив усі свої дитячо-юнацькі гріхи перед мамою і татом, і все життя їх замолював. Як міг.
– В якомусь давньому інтервʼю Ви сказали: «Я, знаєте, одинак у батьків. Балуваний…»
– Так і було.
– Який материнський наказ Ви шануєте впродовж усього життя?
– Дурних і п’яниць – обходь! А ще мама до самої своєї смерті нагадувала: «Синок, поважай людей».
– Хто, на Вашу думку, особливо тепло й піднесено пише про Матір?
– Борис Олійник!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
– А про Батька?
– Борис Олійник у вірші «На березі вічності» звертається до батька, який не повернувся з війни:
Шукаю між тих я, що безвісти… в судну годину.
Та, батьку… Та де ж ти?
Ми ж тридцять віків тебе ждали.
І чую здалека, як з берега вічності:
«Сину…»
Я сліпну!
Невже це… іде він до мене в обмотках?
Як маршальська лента,
вінчає плече йому
скатка.
Стою посивілий.
А він мені… зірку з пілотки.
О світе ж мій, світе!!!
А я ж уже старший…
від батька.
І дивиться в серце
так ніжно, печально і гірко.
«Прости мені, – каже, – що виріс без отчої
ласки.
Хотів, бач, з гостинцем…
Оце ж і приніс тобі зірку.
Даруй, що спізнився:
пробило під Харковом каску».
– Бабусю свою пам’ятаєте?
– Пам’ятаю. Коли взимку приходив до неї зі змерзлими руками, вона їх відразу занурювала у відро з холодною водою. І дійсно зігрівався.
– Пам’ятаєте своїх хрещених?
– Павло Крупник, брат матері. Добрий і талановитий.
– Чи добре знаєте своє генеалогічне дерево?
– Познайомився з ним лише на початку 90-х років. Знаю своїх пращурів до третього коліна. Як писав Іван Драч:
Наша генеалогія – вся в чорноземлі.
Гречка передавала її гороху і просу.
Пшениця передавала її житу й вівсу.
Тембр твоєї дьогтьової генеалогії
Ти чуєш в зелених органах дубів і лип.
– Пам’ятний день дитинства.
– Згадую закарпатський анекдот.
Учитель каже учневі: – Назви мені один пам’ятний день.
Той відповідає: – Прошу, 15 січня.
Учитель: – З якої нагоди цей день тобі запам’ятався?
Учень: – Няньо мене вибили і сказали, щоб я його запам’ятав на ціле життя…
Якщо всерйоз, то маючи 9 років я грав Діда Мороза, відтягував велику бороду на резинці й казав: «Не бійтеся мене – це я, Богдан, а не Дід Мороз».
– Чи маєте якусь вищу освіту крім театрознавчої?
– Філологічну. Незавершену.
– Як театрознавець писали критичні статті, рецензії?
– Написав дипломну роботу про історію постановок п’єси Івана Франка «Украдене щастя». Її навіть надрукували в журналі «Вітчизна» і хвалили.
– Справді прекрасна стаття була!
– Але після тієї публікації – ніц!
– Диплом народного артиста України Ви отримали раніше, ніж диплом про вищу освіту?
– Так. А потім – диплом народного артиста СРСР.
– Якими іноземними мовами володієте?
– Англійською зі словником, польською, російською.
– Яке військове звання маєте?
– Рядовий.
– Хто в сім’ї займається ремонтом, купуванням нових меблів або побутової техніки?
– Лариса.
– А на кухні Ви на що спроможні?
– Мити посуд.
– Що подобається купувати на ринку чи в магазині?
– На ринку люблю торгуватися. А в магазині чекаю, поки продавщиця моргне оком і скаже, що брати товар не варто, бо несвіжий.
– Одяг на ринку купуєте?
– Ніколи.
– В радянські часи стояли в чергах?
– Лише за горілкою.
– Можете самі забити цвях або відремонтувати вимикач?
– Можу.
– Коли-небудь прасували?
– Я взагалі завжди любив сам прасувати свої штани й сорочки.
– А, так би мовити, по сільськогосподарській частині на щось спроможні?
– Я ж не у великому місті народився. Тому можу саджати й копати картоплю, а можу і за коровою ходити. На зйомках фільму «Свої» Дмитро Месхієв якось сказав відносно суто сільських сцен: «А подивимось, як Сильвестр Сталлонович буде гній носити…» А я добре знаю і місто, і село. Знаю, як вила тримати і гній прибирати.
– Звідки таке прізвисько – Сильвестр Сталлонович?
– Я сам придумав. Для радості життя.
– Кажуть, що на зйомках «Водія для Віри» оператор ніяк не міг вимовити Ваше ім’я по батькові…
– І тоді я запропонував йому називати мене простіше – Сильвестр Сталлонович…
– Кажуть, що родина Сталлоне має коріння в Україні…
– Його бабуся жила в Україні, а матір у Києві нагороджено орденом Станіслава ІІІ ступеня.
– Кого з режисерів вважаєте «театральним батьком»?
– Бориса Хомича Тягна.
– Кого з колег по сцені Львівського театру ім. М. К. Заньковецької згадуєте з особливим теплом?
– Бориса Міруса, Олександра Гринька, Богдана Коха, Богдана Антківа, Богдана Козака, Олександра Гая, Володимира Аркушенка, Любов Каганову, Галину Шайду, Катерину Хом’як, Юліана Турчина, Володимира Бероєва, Юрія Брилинського, Левка Регу, Надію Доценко, Варвару Любарт, Доміана Козачковського, Бориса Романицького, Георгія та Асю Полінських, Володимира Данченка та багатьох інших.
– Яка з ролей, зіграних у Львівському театрі, Вам найдорожча?
– Микола Задорожний в «Украденому щасті» Івана Франка.
– Як Ви сприйняли пропозицію переїхати до Києва?
– Із задоволенням.
– Чому?
– Покликав Сергій Данченко. З ним хотілося працювати й долати нові вершини.
– Що найбільше вразило в столиці?
– Мало зустрілося тоді людей, які дбали б не тільки про себе в театрі, але й про театр у цілому.
– Львів і Київ. Як Ви їх сприймаєте?
– Львів – це життєвий трамплін. Київ – сам політ.
– А чому в середині 80-х років Ви відмовились переїхати до Москви?
– Саме тоді прочитав книгу про відомого Михайла Романова, який таки переїхав з Києва до Москви. Очікуючи на квартиру, він жив у готелі, де і помер. Я і подумав: «Ні, я туди нізащо не поїду. У них там самому Романову по готелях довелося вештатись».
– А якщо серйозно?
– Якщо серйозно, то боявся стати імпотентом під час пересадження на інший творчий ґрунт – на чужу сцену. Так, був страх, що на новому місці не зможу відбутися як артист. Бо Москва, як відомо, сльозам не вірить. Інша справа – причина цього страху. Я дійсно боявся виривати своє коріння з рідного українського ґрунту, на якому виріс, боявся втратити підживлення своєї творчості. Тим більше що драматичний артист пов’язаний зі словом, яке дуже чутливе до пересадження. Іншими словами, анітрохи не жалкую про те, що відмовився переїхати до Москви.
– А зараз Вас кличуть назавжди?
– Ні. Тим більше, що і я тепер уже точно нікуди не поїду.
– Чим є для Вас Москва?
– Колись була театральною Меккою інтелектуальних та духовних сил Радянського Союзу. А зараз???
– Яка з багаточисленних поїздок до Москви Вам запам’яталась найбільше?
– 1980 рік. Ми показували тоді виставу «Дикий ангел» Олексія Коломійця, «Дядю Ваню» Антона Чехова та «Украдене щастя» Івана Франка. Тоді вперше заговорили про український театр як про справді високохудожнє явище. Франківці повернулись до Києва на білому коні.
А потім – практично всі поїздки на початку нового, ХХІ століття, коли багато знімався в Москві.
– Як часто там буваєте?
– Це залежить від кінозйомок. Кілька разів на рік.
– Користуєтесь літаком, потягом?
– Потягом № 1–2.
– Як обслуговування в потязі?
– Особисто я скаржитись не можу. Але, правду кажучи, сервіс бажає бути кращим. Як кажуть, він дійсно ненав’язливий. В усякому випадку, високі ціни за квитки взагалі не обґрунтовані.
– Де зупиняєтесь у Москві?
– Тільки в Національному культурному центрі України.
– У Москві Вами цікавляться засоби масової інформації?
– Не скаржусь.
– Коли збираються Ваші друзі, що вас об’єднує?
– Спільна точка зору на життя і театр, а ще… добре пиво.
– Бувало, що друзі змінювали Ваше життя на краще?
– Так!
– Поняття дружби відходить з нашого життя?
– З мого – ні! У суспільстві воно, мабуть, знецінюється…
– Вас зраджували друзі?
– Друзі – ні, бо і я їх ніколи не зраджував.
– Хто прикрашає Ваше життя?
– Найперше – родина. Щасливий той, хто щасливий удома…
– Але ж не тільки сім’я?
– Звичайно. Приятелі, друзі – люди різних професій: історики, медики, інженери. У мене, як у булгаковської Маргарити, пристрасть до людей, які роблять свою справу першокласно. Люблю людей розумніших за себе.
– А хто з медиків?
– Андрій Михайлович Сердюк. Розумна людина доброї душі. Знаю його чверть століття і не перестаю радіти нашій дружбі.
– Кого з Ваших друзів, які вже відійшли, хотіли б згадати?
– Леся Сердюка! Царство йому небесне! В ньому я знайшов друга на все життя. Ми повністю розуміли один одного. Він уже тяжко хворим знімався в «Тарасі Бульбі», але мужньо все переносив. Його смерть була для мене величезною втратою. Він був дуже талановитим, щирим і простим. Дуже!
– А з російських артистів?
– Я дружив з Кирилом Лавровим. Він був киянином, поки не поїхав до Великого драматичного театру в Ленінград. Я жив на Хрещатику на десятому поверсі, а його батько, народний артист СРСР, на дев’ятому. Юрій Сергійович до виходу на пенсію грав провідні ролі в Театрі Лесі Українки. У 80-му Лавров-старший помер у Ленінграді, заповівши поховати його на Байковому кладовищі Києва. Кирило Юрійович приїхав у серпні з батьківським прахом, а в театрі – нікого, артисти у відпустці. Він кілька днів чекав, ходив біля нашого під’їзду. Я покликав його до нас, розсудивши, що краще так, ніж у гіркій самотності вештатися вулицею. Чесно кажучи, не надав цьому особливого значення, а Лавров запам’ятав на все життя…
– Хто Ви за темпераментом?
– Сангвінік.
– Який стан найхарактерніший Вашій душі?
– Оптимістичний.
– Що скажете, якщо назву Вашу душу доброзичливою?
– Подякую.
– А який вираз обличчя характерний?
– От якраз доброзичливий.
– Ніколи не бачив Вас із розгубленим виразом.
– Думаю, негарно демонструвати людям свою розгубленість.
– Яка риса Вашого характеру з віком стає більш виразною?
– Сподіваюсь, що доброта.
– У Вас сильний характер?
– Чим довше живу, тим більше розумію, що таки сильний.
– Ви звикли досягати поставлених цілей?
– Так.
– Я бачу ціль – не бачу перешкод?
– Ні. Дорога до мети має бути совісною.
– А яку рису власного характеру намагаєтесь приховати від оточуючих?
– Приховую, що часто не слухаю те, що людина мені говорить, а дивлюсь, що вона робить.
– Маєте звички, яких хотіли б позбутися?
– Маю…
– Найбільш зрима й відчутна риса Вашого характеру.
– Мені здається, безпосередність, комунікабельність.
– Ви самолюбива людина?
– Є така сентенція: наше самолюбство протинеться в будь-яку щілину. В цьому розумінні я не самолюбивий.
– Характерні жести?
– Мабуть, розмахування руками.
– Що краще – поспішати чи навпаки?
– Поспішати… поступово.
– Як це?
– Як у тому анекдоті. У ребе питають: «Ваша Сара вийшла заміж?» – «Ой, поступово виходить!»
– Що в житті краще – «пере» чи «недо»?
– Однаково.
– Однаково погано чи однаково добре?
– А це залежить від конкретної ситуації.
– Що краще – кохати чи бути коханим?
– Краще кохати й бути коханим.
– Ваш звичний настрій.
– Гумористичний.
– Гумор – це світосприйняття чи самозахист?
– Гумор – це життя.
– Хто, на Вашу думку, прожив велике життя в гуморі?
– Я вважаю, що без гумору взагалі неможливо стати великим. Пам’ятаєте Ейнштейна, що показує язик? Олександр Пушкін, Денис Давидов, Іван Франко, Іван Козловський, Петро В’яземський збирали та обробляли анекдоти…
– Чи можете згадати з В’яземського анекдот про різницю між пушкою та єдинорогом?
– Це довго не могла зрозуміти Катерина ІІ і спитала когось зі своїх генералів. «Різниця велика, − відповів той, − зараз доповім Вашій Величності. Ось бачите: пушка сама собою, єдиноріг – сам собою». – «А, тепер розумію», − сказала імператриця.
– У компанії з Вами не сумуватимеш?
– У компанії я всіх веселю, а так – сумний. Є фільм «Діти райка», де за головним героєм Жоржем Вільсоном, по життю балагуром і весельчаком, бігали кредитори, а у нього кураж, гульня, жінки, випивка тощо. При цьому на сцені в амплуа трагіка він усіх примушував плакати. А Жан-Луї Барро, що грав П’єро й веселив публіку, навпаки, по життю був сумним.
– Чи важко зберігати гумор у тяжких життєвих ситуаціях?
– Треба намагатися, наскільки це можливо.
– Гумор важливий у серйозних справах?
– Аристотель узагалі вважав, що жартувати треба для того, щоб вершити серйозні справи.
– Ви добра людина?
– Так.
– Милосердна?
– Так.
– Милосердя повертається добром?
– Не завжди. Але часто.
– Ви мудра людина?
– Сократ вважав, що вища мудрість – вміти розрізняти добро і зло. В цьому розумінні я доволі мудрий чоловік.
– Ви добрий керівник?
– Актори дуже ранимі, з ними не можна по-військовому: як генерал сказав, так і буде. Я завжди намагаюсь бути… ліберальним чи що. Але це не значить, що я такий добрий: керівник повинен бути мудрим, а не м’яким. Я навіть, знаєте, інколи в театрі, як пугало на городі: приходжу за лаштунки і прогулююся там з діловим виглядом – народ відразу починає метушитися, активно працювати…
– Яке рішення керівника вважаєте поганим?
– Можливо, те, яке не можна змінити.
– Ви фанатична людина?
– Фанатизм, як несамовитість у вірі чи нетерпимість до інших поглядів – це не для мене. Фанатизм, як пристрасна відданість театру – так.
– Ви азартна людина?
– Наполовину.
– Тобто, при необхідності можете зупинитися?
– Безумовно.
– Ви вразлива людина?
– Так.
– Коли ображаєтесь, це помітно відразу?
– Намагаюся не виказувати.
– Як ставитеся до марнослов’я, пихатості?
– Це вкрай огидні людські риси.
– Ви довірлива людина?
– Так. Хоча пам’ятаю настанову: довіряй, але перевіряй.
– Пам’ятаєте й перевіряєте?
– Більше пам’ятаю, ніж перевіряю.
– Ви хитра людина?
– Як усі. Інакше не виживеш, тут обпікся, там обпікся, треба ж робити якісь висновки. Але я навчився абстрагуватися від суєти, аби не розплескати те, що на дні душі, а раптом воно мені ще знадобиться в якійсь ролі? Тому до себе у душу нікого не пускаю. А навіщо?!
– Ви злопам’ятні?
– Інколи буваю. А взагалі – ні.
– Ви холоднокровна людина?
– Ні, але памʼятаю чиюсь мудру думку: зберігайте спокій, бо дана ситуація через сто років все одно не матиме жодного значення.
– Психанути можете?
– Буває. Але дуже рідко.
– Свій справедливий гнів треба приховувати?
– У Книзі Приповістей Соломонових: «Нерозумного гнів пізнається відразу, розумний же мовчки ховає зневагу».
– Тобто, мовчазність чи малослівність є ознакою розуму, мудрості?
– Та говоріть, скільки завгодно. Тільки той же Соломон повчав, що «дехто говорить, мов коле мечем, язик же премудрих – то ліки».
– Ви педантична людина?
– Ні. Проте, як писав Олександр Сергійович Пушкін, педантизм має свій гарний бік, а смішний і відразливий він лише тоді, коли його мовою висловлюються дрібнодумство і невігластво.
– Ви солідна людина?
– Я взагалі не розумію, що таке солідність! Є люди, які люблять надутися, бо вони мають посаду, гроші, ще щось таке. Але ж то не солідність, а безмозглість….
– Ви статечна людина?
– У розумінні віку – так. А чи розважливий я у своїх вчинках? Навряд… Чи поважний? До п’ятдесяти років намагався виглядати поважніше, а навіщо, питається? З часом лузга обсипається…
– Але Ви завжди такий імпозантний…
– Дякую.
– Ви мораліст?
– Боже сохрани!
– Ваше ставлення до людського страху та боягузтва.
– Переконаний, що страх – це нормальне людське почуття, притаманне кожному. Інша справа – боягузтво, бо у ньому страх поєднується з підлістю та здатністю поступитися власною совістю заради особистого спокою та благополуччя. У «Майстрі і Маргариті» Михайла Булгакова є потрясаючий епізод, коли прокуратор Понтій Пілат почув уві сні слова філософа-бродяги Ієшуа: «Трусость, несомненно, один из самых страшных пороков». І тут вперше сам автор – Булгаков – втручається в події роману: «Нет, философ, я тебе возражаю: это самый страшный порок».
– Ви погоджуєтеся з цим?
– Володимир Висоцький співав: «Я не люблю, когда я трушу». Тим більше тоді, коли мова йде про зраду, відступництво.
– Бувають моменти, коли все стає догори ногами?
– Бувають. Про це прекрасно написав український поет Іван Драч:
В четвер сьогодні – п’ятниця,
Весною йде зима.
Тверезим суне п’ятниця,
І все, що є, − нема…
Все, що було, не збудеться,
Все чорне – біле скрізь.
Комизиться, марудиться,
Земна скрегоче вісь.
– Коли хвилюєтесь, чим себе заспокоюєте?
– За порадою батька рахую: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10.
– Допомагає?
– На жаль, не завжди.
– Як заспокоюєте дружину, коли вона хвилюється за Вас, наприклад, що невчасно пообідали чи нервуєте на роботі?
– Кажу: «Не переживай!»
– Коли-небудь запізнювалися на виставу?
– Бувало. Але дуже рідко.
– Якби Ви жили у пушкінські часи, чи були б дуелянтом?
– У молоді роки – так.
– Коли вважаєте за потрібне вживати матірні слова?
– У принципі, ніколи, але, визнаю, все ж іноді «вискакують»…
– А що краще: щиро вилаятись чи силувано посміхнутись?
– Краще – щиро посміхнутись.
– Виходить?
– Не завжди.
– Ви жартівник?
– Це закладено в моїх генах.
– А коли на серці гірко – жартуєте?
– Як і мій герой Тев’є-Тевель, я людина, здатна жартувати в складних ситуаціях. Як і він, можу сказати: «Чорта пухлого в мене дізнається хто-небудь, що діється в моєму серці».
– Чи любите розігрувати знайомих?
– Не без того. Скажімо, іноді можу змінити голос, коли мені телефонують, і потішаюся з того, як реагують на тому кінці дроту.
– Чи можете навести приклад невезіння у Вашому житті?
– Якось давно, коли Лариса була у від’їзді, я раптом виявив, що її кожушок з нутрії трохи зіпсувала міль. «Так не повезло», − подумав я, і, рятуючи одяг, вирішив провітрити його на балконі. Якийсь час потому з жахом побачив, що навколо нього галасують ворони. Але вже було запізно – у кількох місцях, особливо на комірі, вони вищипали хутро до самої шкірки: кожушок висів з сумними залисинами… Невезіння!
– Що Вас особливо розчаровує в житті?
– Гірко розчаровуватися в людях, особливо в тих, кому зробив добро.
– Вдячність – ознака благородства душі?
– Саме так!
– У Вас безтурботна натура?
– Скоріше, безтурботна поведінка. Втім, і вигляд також.
– Це допомагає по життю?
– Мені допомагає.
– У відомій пісні співається: «Віват, король! Ти був самим собою!» Ви завжди таким залишаєтеся?
– Королем? Я ще не став ним. А самим собою? Так!
– Як співвідносяться оптимізм і песимізм у Вашій натурі?
– Більше оптимізму.
– Коли Ви плакали востаннє?
– Коли боявся втратити Ларису.
– За її життя боїтеся більше, ніж за власне?
– Так!
– Неочікувана радість.
– Спів солов’я в центрі Києва.
– А найбільша радість у житті?
– Творчість. Сцена. Дружина. Син. Онуки. Онучка…
– Хто найперше заслуговує на неповагу?
– Люди, позбавлені принципів.
– Хто з першого погляду викликає у Вас відразу?
– Нахабні люди.
– Десь прочитав, що у Вас ущипливий розум…
– Головне, щоб він був, а це не гірший варіант.
– Улюблені жіночі імена.
– Марія, Лариса.
– Що для Вас найголовніше в жінці?
– Незлопам’ятність.
– А що нестерпно?
– Глупство.
– Що здатні простити жінкам?
– Любов до чоловіків.
– Улюблені чоловічі імена.
– Дмитро, Остап, Сильвестр.
– Що найголовніше в чоловікові?
– Розум.
– Що нестерпне в чоловікові?
– Свинство.
– Що здатні простити чоловікам?
– Любов до жінок.
– Який людський недолік вважаєте найбільшим?
– Тільки би не гординя. Гординя – найбільший гріх. Вона до добра не призводить, може зламати долі людей, особливо молодих.
– Вольтер був правий, коли говорив, що саме найдрібніші люди мають найбільшу гординю?
– Ще й який правий!
– Тобто, для Вас пихатість, марнослівність…
– Є огидними!
– Що Ви не прощаєте людям?
– Підлість.
– Яку людську надмірність можна простити?
– Можливо, надмірність щирої вдячності.
– Люди часто бувають вдячними за щедрість. Що таке щедрість?
– Очевидно, щедрість не в тому, щоб давати багато, а в тому, щоб давати своєчасно.
– Ви прощаєте людські помилки?
– Вольтер говорив, що треба любити істину, але бути милостивим до помилок. Взагалі поблажливість, милостивість є першою ознакою достойної, розумної людини.
– Чого найбільше не любите?
– Фальшу.
– Що заважає інколи відразу правильно розібратись у людях?
– Можливо, надмірна довірливість?
– Що, на Вашу думку, сильно псує людей?
– Воланд говорив, що квартирне питання.
– Що робити, аби людині глупства не лізли в голову?
– Завантажувати її роботою так, щоб вона мертва додому приходила.
– Любите, коли Вас хвалять, прославляють?
– Приємно почути похвалу від людини, яку поважаєш і сам похвалив би. Але я завжди памʼятаю мудрі слова Плутарха, що жадібний на похвалу той, хто насправді бідний достоїнствами та заслугами
– Як часто згадуєте минуле?
– Без нього немає майбутнього.
– Як правильно жити: сьогоденням чи турбуючись про день завтрашній?
– Треба жити сьогоденням, турбуючись про день завтрашній.
– Чи може людина досягти всього, чого бажає?
– Може. Але відразу зрозуміє, що є нові, інші бажання…
– Чи були в житті моменти, які б Ви не хотіли повторити?
– Були. Але їх, на жаль, неможливо виключити.
– Що турбує Вашу совість?
– Що я не забрав до себе в Київ батька, а він цього дуже хотів.
– Чи були вчинки, за які Вам соромно?
– Так.
– Хотіли б у собі щось змінити?
– Раніше сказав би: «Усе». Тепер скажу: «Нічого».
– Якби повернути час назад, Ви щось поправили б у своєму житті?
– Думаю, що ні.
– Чи жалкуєте за втраченими можливостями?
– Ні!
– Тобто, подібно до Франка, Ви не нарікаєте на свою долю…
– Між іншим, у Франка ці слова сказані від імені всієї України:
Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, –
Чого ж ти іншого чекав?
– Краще не дати обітниці, ніж дати і не виконати?
– У Книзі Еклезіястовій ці слова наводяться зі знаком оклику!
– Кому-небудь заздрили в житті чи на сцені?
– Заздрив Талановитому Артисту на сцені: чому я це не вмію робити, а він уміє! А ще тим, хто вміє співати.
– Когось обрали в житті за взірець?
– У різний час я захоплювався різними людьми, пов’язаними з творчістю. Скажімо, думав про те, що Моцарт загинув у біді, Бетховен – композитор (!) – був глухий і зазнавав нестатків, Ван Гог не зміг продати за життя жодної зі своїх геніальних картин, Шевченко все життя поневірявся й помер, маючи борги за фарби, полотно, папір, чорнило й перо. Але за укладом життя актор, мабуть, не може мати еталона. Якщо б жив якимось одним образом, вибравши його відповідно до свого характеру та життєвої філософії, це було б небезпечно. Бо актор увесь час створює інші людські світи. І якщо обереш певний стиль, стереотип життя, зможеш грати лише одну роль – і в житті, й на сцені. Аби творити, треба мати перед очима і в пам’яті багато життєвих моделей і доль. Адже це така професія, де не можна раз і назавжди вхопити бога за бороду. Треба постійно залишатися ніби учнем і завжди бути готовим до змін.
– Що таке людська заздрість?
– Це біда, від якої все життя треба звільнятися.
– Яке місце в театральному колективі посідає заздрість?
– Панівне.
– Як ставитесь до заздрісних людей?
– У Василя Симоненка є епітафія «Заздрісникові»:
А цей ночами все сичить і свище,
Хоч вже перетворивсь на порошок:
– Чого могила у сусіда вища
І домовина довша на вершок?..
Молодий Борис Олійник навіть написав притчу про заздрість:
Він усьому заздрив: навіть латці
На старих сусідових штанах.
Навіть тіні власній – небораці:
«Преться за тобою, сатана».
– Заздрість коли-небудь щезне?
– Здається, Мольєр говорив, що заздрісники помруть, але заздрість – ніколи.
– Але у Шевченка мудро сказано: «Не завидуй і славному».
– Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
– Яке місце належить везінню, особливо в кіно?
– Справді, в акторській долі, крім таланту, праці, є ще везіння. Що в театрі, що в кіно. Інший артист буде поруч з тобою сидіти, готовий задушити тебе: тобі таланить, йому – ні! Як в картах: поталанить мені в грі, а йому – в коханні.
– У Вашому розумінні злочин більше пов’язаний з покаранням чи з помилуванням?
– Як артист, я спочатку повинен вивчити душу злочинця.
– Як Ви ставитесь до смертної кари?
– Негативно.
– Як звучить з Ваших вуст найвища похвала?
– Супер!
– А для Вас яке слово буде найвищою похвалою?
– У Чехова найвищою похвалою було слово «добре». А сучасні режисери сьогодні на зйомках кричать «геніально», «фантастично», «ти – кращий за всіх!». Це все буза. Я надаю перевагу чеховському «добре». Або Сергій Данченко легенько бив по плечу і казав: «Ну, нічого». Це у нього було найвищою похвалою.
– Що може зіпсувати Вам настрій?
– Якщо сам собі не зіпсуєш, ніхто цього не зробить.
– Чи змогли б жити у тринадцятій квартирі у будинку під номером тринадцять?
– Зміг би.
– Які сни Вам сняться найчастіше?
– Пам’ятаю, як відповідав на це питання багато років тому. За мною женуться, переслідують, а я ледь відбиваюсь. Ось-ось схватять мене знесиленого. І з криком прокидаюся. Зараз цей кошмар до мене повертається все рідше. Але все одно частіше за інші сновидіння.
– Чого Вам не вистачає?
– Повного та вільного виходу на Світову сцену.
– Чому це для Вас так важливо?
– Тому що багато наших артистів і театрів у цілому абсолютно світового рівня.
– Тоді в чому справа?
– Вочевидь, у відсутності активної державної політики в цьому напрямку. Хотілося б, щоб і меценати вклались, розуміючи, що вихід у світовий культурний простір – це величезні гроші.
– Що попросили б за умови здійснення тільки одного бажання?
– Раніше відповідав так: дати мені можливість відкрити власний театр. Зараз – прославити Національний театр імені Франка в усьому світі.
– Що обов’язково взяли б із собою в космос?
– «Кобзар» Шевченка.
– І все?
– У космос багато не візьмеш. Ще – фотографії всієї сім’ї.
– А про що в першу чергу розказали б інопланетянам?
– Про Україну.
– Що важать для Вас гроші?
– Гроші не лише приємна, але й необхідна річ. Намагаюся робити так, щоб вони завжди були, бо дуже люблю їх витрачати. Але для мене гроші – не самоціль. Є гарне життєве правило: якщо багато грошей – не радій, якщо мало – не сумуй.
– Переживали матеріально скрутні ситуації?
– Скільки завгодно! У Львові. В Києві в перші роки. Затим у мене була немаленька для радянських часів зарплата – 350 карбованців, а в Остапа – 160. Але що можна було купити чи зробити за ті гроші на початку 90-х років?
– Свого часу Пушкін зізнавався, що гроші мало любить, але поважає в них єдиний спосіб достойної незалежності.
– Саме так. Пастернак дуже точно зауважив, що щастя полягає в заможності, але не в багатстві, що спустошує людину.
– Не хочете бути багатим?
– Хочу бути забезпеченим виключно працею праведною. Бо згоден з Чеховим: «Немає і не може бути багатства праведного».
– Ваша невістка Ірина розповіла: «Богдан Сильвестрович ніколи не ставить за мету заробити гроші. В першу чергу він хоче зробити добру справу і ніколи не замислюється про власну вигоду».
– Це правда. Приємно чути про мої позитивні риси.
– Чи доводилося зніматися в рекламі заради грошей?
– Ні. Заради цього не знімався, не знімаюсь і зніматися не буду.
– У 2011 році на телебаченні з’явилася потрясаюча, справді патріотична реклама з яскравими краєвидами України і за Вашою участю.
– Така реклама об’єднує людей різних національностей. Назва у неї хороша – «Поділіться любов’ю до України». Мені сподобалося, що сценарій не пафосний, а життєвий. Ми за один день зняли. Це мій дебют у рекламі, радий, що ролик так сподобався глядачам. Цей проект – не соціальний, а духовний. На мій погляд, сьогодні нам не вистачає людського тепла, патріотизму, але без пафосу, без вказуючого перста – це люби, а це не люби! В ролику просто мої роздуми про Батьківщину. Я дійсно багато бачив, чимало мандрував машиною, потягом, літаком, був навіть на мисі Доброї Надії, за краєм землі, де пінгвіни ходять! Дуже цікаво побувати в далеких краях, але в Україні – найкраще! У нас є стільки прекрасних місць! Тому я дуже щиро говорив: «Я бачив величну Амазонку, але подих у мене перехоплює від спокійної величності Дніпра… Розкіш Версалю вразила мене, та мені більше до вподоби затишна краса Масандрівського палацу в Криму… Я бачив ще багато чого, але я люблю Україну. І вірю: ви теж любите!»
– Як ставитесь до того, що серйозні артисти все-таки знімаються в заробітчанській рекламі?
– Кажуть, що сьогодні досягнути популярності можна трьома способами: стати президентом, написати книгу або кожен день читати на телебаченні кулінарні рецепти. Звісно, артистам ближчий третій варіант.
– Ви їх засуджуєте?
– Я не можу засуджувати колег, які рекламою заробляють на життя. Знаю, скажімо, в Москві навіть видатних артистів, які знімаються в рекламі макаронів чи меблів… Зовсім інша річ, коли декого з акторів глядач впізнає скоріше на телевізійній кухні, ніж на театральній сцені або в духовному кіно.
– Завдяки рекламі посередні актори стають відомими…
– Справді, в рекламу йдуть частенько далеко не кращі актори, але саме вони швидко стають «розкрученими». Про такий прошарок писав Ефрос іще тоді, коли в нас про сучасну рекламу й не чули: «Актор знає, що в іншому місці з меншими душевними затратами матиме більшу популярність». Наївно було б докоряти артистам, які змушені так заробляти на прожиток, адже не вони винні в тому, що держава не дає їм можливості розкритися, тримає їх у злиднях.
– Чому так виходить?
– В усьому цивілізованому світі артист достатньо захищений. Він отримує не тільки незрівнянно більший гонорар за свою працю, але й має процент з подальшого показу фільмів за його участю. В нашій країні бездумно була знищена система соціального захисту артистів, у тому числі медичного, однак і досі не побудована нова, й артисти, особливо ті, хто працюють у галузі високого мистецтва, повільно і важко пристосовуються до ринкових умов.
– Що, на Вашу думку, треба зробити?
– Багато чого. Ми давно пропонували, щоб хоча б артистам національних театрів призначали пенсію нарівні з державними службовцями, в яких вона майже дорівнює заробітній платі. Це дозволило б, без перебільшення, зберегти життя майстрам, які йдуть зі сцени, та подарує надію молодим артистам.
– Ви дійсно вірите у втілення цієї мрії?
– Як писала Леся Українка, contra spem spero. Без надії сподіваюсь!
– Великі платять за мистецтво життям, а малі – заробляють ним на життя?
– Не все так просто. Участь у рекламі не може бути критерієм масштабності чи мізерності таланту…
– А як часто Ви виступаєте заради грошей?
– Раніше бувало, але не часто. Тепер – ні.
– На стадіонах не виступали?
– Я не вмію виступати на стадіонах і майданах, в поїздах і літаках, а також із трибуни… Хтось уміє, я – ні. Я люблю виступати на сцені МХАТу, сцені ВДТ у Пітері, люблю Чернівецький театр Ольги Кобилянської, Янки Купали в Мінську. А найперше – свій рідний театр!
– Чи хотіли б узяти участь в якомусь бізнесі?
– Років десять тому я відповідав, що хотів би. Минулого року казав, що хотів би, але не дуже. А тепер – ні.
– Чому у Вас немає дачі?
– Сподіваюсь придбати і дачу.
– Чи є у Вас талісман?
– Як предмет, що приносить удачу? Ні, немає.
– Ви забобонні?
– Бути забобонним – погана прикмета. Так усе життя вважав. Але, коли виповнилося шістдесят дев’ять років, усе частіше став згадувати й цитувати батькові слова, що в житті головне дотягнути до сімдесяти… Знайомий художник у відповідь якось ляпнув: «Та ти здоровий, як бичок!» Я відразу подумав: «Не наврочив би…» І справді невдовзі торохнуло так, що впору переглядати деякі розхожі життєві правила.
– Які у Вас відносини з неживими предметами?
– Я від них абстрагуюся. Втім, як інколи і від живих.
– Ваш улюблений афоризм.
– Життя – коротке, мистецтво – вічне. Творчість виміряти неможливо.
– «Semper tiro» Франка?
– «І знай одно – поет все учень». Узагалі митець – завжди учень!
Життя коротке, та безмежна штука
І незглибиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться тобі, було
Лиш оп’яніння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмір уросло,
Всю душу, мрії всі твої ввіссало,
Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»
– Ваш улюблений вираз.
– Працювати, працювати і в роботі сконати! (Жарт.)
– Коли Мікеланджело питали, як він досяг таких вершин, він відповідав: «Якщо будете працювати, як я, також досягнете…» Мікеланджело геній?
– Безумовно! Геніїв ріднить те, що вони всі тяжко працювали.
– Що таке геніальність?
– Це поняття невичерпне. Воно містить у собі не лише працю і Богом дану здатність розкрити свій час та моральний потенціал епохи, але й здатність переступити свій час, зазирнути у майбутнє…
– Як ставитесь до талановитих людей?
– Я їх поважаю і завжди намагаюся підтримати. І як актор, і як художній керівник театру. Завжди знаходжу можливість за щось похвалити, пам’ятаючи добрий урок, отриманий від корифея українського театру Бориса Романицького. Коли я працював над образом Річарда ІІІ у Львові, він завжди був присутнім на репетиціях, а потім кликав мене в кабінет і починав свою тираду так: «На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі. Але у вас поки що немає емоцій, темпераменту, логіки…» Тобто, нічого немає. Однак перша фраза, що я створений для цієї ролі, надавала надію і бажання щось робити. Ось так і необхідно підтримувати. Треба вміти робити добро і не чекати, що тобі хтось за це подякує.
– Ви прагнули до того, щоб бути знаним?
– Ще й як! Пригадую, у 1974 році ми йшли Миргородом разом із Костянтином Степанковим. Його майже всі пізнавали, а мене – ні. Це було так прикро! Я тоді йому страшенно заздрив.
– З часом все сталося?
– Так!
– А зараз набридає, коли Вас усі впізнають?
– Трохи втомлює, проте це приємно. Не вірте тим, хто каже, що це нібито не так.
– Ви вже пройшли вогонь, воду та мідні труби?
– Вогонь і воду пройшов. Проходжу мідні труби.
– Ким би не змогли працювати?
– Директором магазину.
– Ви трудоголик?
– І в театрі, і в кіно.
– Ви незалежна людина?
– Тільки в ролі на сцені.
– Де Ви сміливіші – в житті чи у творчості?
– У творчості! Іноді в житті…
– Який займенник Вам ближчий – «я» чи «ми»?
– Я. Іноді – ми.
– Ви би нагороджували людей за мужність у поразці?
– Саме у поразці!
– Який стимул у творчості для Вас найсильніший?
– Кохання. Мистецтво народжується лише там, де є кохання. Любов. Без любові навіть машина твоя буде брудною.
– Чи хотіли б повернутись у молоді роки, аби розпочати все спочатку?
– Ні, бо це неможливо.
– За ким сумуєте?
– Довгі роки сумував за батьком, бо мама, хвалити Бога, була жива. Тепер тужу за обома.
– Боїтесь старості?
– Боюсь. Але вона не така вже й страшна, якщо врахувати альтернативу.
– Боїтесь смерті?
– Хтось мудро сказав: померти сьогодні страшно, а коли-небудь – нічого.
– На скільки років Ви себе почуваєте?
– Років десять тому відповідав, що в душі років на 35–37. З того часу нічого не змінилося. Душа не старіє, а я живу душею.
У фільмі «Старики-розбійники» герой Юрія Нікуліна справедливо говорить, що в старості людина залишається з молодою душею, тільки крім неї цього ніхто не помічає.
– За що найбільше вдячні долі?
– За те, що подарувала улюблену роботу.
– Яка людська риса, на Ваш погляд, особливо важлива в соціумі?
– Вміння почути, що тобі говорять люди.
– Ви вмієте це робити?
– Усе життя вчуся…
– На мій погляд, сам Господь дарував Вам дивовижне вміння слухати й чути людей.
– Вдячний Богові за це.
– Людина повинна планувати своє майбутнє?
– Безумовно, людина повинна думати про те, що буде з нею та з її дітьми, як вони будуть далі жити. Вона повинна забезпечити майбутнє своїх дітей. Це закладено Господом в її серце. Тільки треба обов’язково пам’ятати, що сказано мудрим Соломоном: «У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній».
– Що порадите тому, кого збили з ніг на життєвому шляху?
– Обов’язково треба підніматися! Намагатися не впасти знову. Правда, як казав Наполеон, того, хто піднімається, дуже рідко підтримують, але значно гірше, коли того, хто падає, ще й підштовхують.
Утім, надія завжди є, навіть на перший погляд у безвихідних ситуаціях. Читайте у того ж Соломона: «Бо праведний сім раз впаде та зведеться…»
– Ви щаслива людина?
– Так!
Далі буде…
