Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 15.11.14

Сергій Гальченко: «Я щасливий не тому, що знаходжу, а тому, що шукаю» (до 125-річчя з дня народження Остапа Вишні)

3У Національному культурному центрі України в Москві саме 13 листопада відзначили 125-річчя з дня народження Остапа Вишні.

Того дня тут відбулася творча зустріч із відомим дослідником і видавцем спадщини Остапа Вишні, кандидатом філологічних наук, заступником генерального директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Сергієм Гальченком.

За словами генерального директора Культурного центру Володимира Мельниченка, у 1991 р. в незалежній Україні Ярослав Ланчак зняв стрічку «Із житія Остапа Вишні», в якій головну роль – роль Павла Губенка – зіграв народний артист України Богдан Ступка. Тоді, як згадує Володимир Юхимович, у нього з Богданом Сильвестровичем неодноразово виникали розмови на цю тему, і актор зізнавався, що йому дуже подобалась роль людини, яка мала таку величезну внутрішню гідність, завдяки чому Вишня вистояв у немилосердних умовах. А вже після фільму Володимир Мельниченко показував Ступці публікації Гальченка, і актор був радий із того, що є людина, яка працює над цією темою.

Кінострічка «Із житія Остапа Вишні», хоча і торкається ключових моментів долі письменника, але все ж таки найбільше розкриває період арешту та десятирічного заслання. Розповідь Сергія Анастасовича також торкалася цієї теми, тим більше, що ще до 100-річчя з дня народження Остапа Вишні вдвох із названою донькою письменника Марією Михайлівною Євтушенко вони підготували документальну книжку «Трагічна “десятирічка” Остапа Вишні», створену переважно на основі листів із заслання, табірного щоденника та інших невідомих матеріалів, зібраних дружиною гумориста, видатною українською актрисою Варварою Олексіївною Губенко-Маслюченко. На превеликий жаль, видання так до цього часу і не побачило світ. Величезна стаття про всі ці перипетії були надруковані у журналі «Слово і час» (2008, № 8). Зі згоди Сергія Анастасовича, саме ту статтю і будемо сьогодні цитувати.

Упродовж двадцяти п’яти років пишеться сумний літопис невиданої книжки, прецеденту якій немає у світовій літературі. Адже табірний щоденник Остапа Вишні – це єдиний документ, що належить репресованому українському письменникові, адже ніхто з ув’язнених не одважувався вести записів і тим більше передавати їх на волю. А листування Остапа Вишні з родиною, яке тривало (з перервами) у 1934–1944 рр., розповідає про жорстокі обставини перебування на засланні багатьох відомих українців – Йосипа Гірняка, Володимира Гжицького, Мечислава Гаска та інших.

Сергій Гальченко називає себе «представником чорного двору науки» і цілком переконаний (це підтверджує все його дослідницьке життя), що рукопис і архів є фундаментом будь-якої роботи, тим більше філологічної.

Якось один зі знайомих Сергія Анастасовича сказав, що він щаслива людина, бо весь час щось знаходить, на що вчений відповідає: «Я щасливий не тому, що знаходжу, а тому, що шукаю».

Остап Вишня – один із його улюблених письменників, і приблизно за місяць повинна з’явитись нова книжка, де один із розділів буде присвячено джерелознавчим і текстологічним аспектам творчості Павла тичини, Володимира Сосюри і Остапа Вишні.

Ще зі шкільної лави Сергій Гальченко пам’ятає твори Вишні. Класний керівник доручав йому вивчати напам’ять гуморески і читати їх зі сцени місцевого клубу, але за однієї умови – «щоб усі плакали від сміху». А перша зустріч із удовою Павла Губенка, яка пізніше переросла у міцну дружбу, відбулася вже в педінституті, коли відзначали 90-річчя з дня народження письменника.

«Літературна й життєва долі Остапа Вишні тісно взаємозв’язані. Його антиденікінські фейлетони, надруковані 1919 р. в Кам’янці-Подільському – тодішній столиці Української Народної Республіки під псевдонімом Павла Грунського, стали 1920 року причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довів деяким членам тодішнього уряду, що ці твори не ворожі до радянської влади, П. М. Губенко стає спочатку перекладачем у газеті “Вісті” й відповідальним секретарем “Селянської правди”, а потім і письменником-фейлетоністом Остапом Вишнею.

Для ліквідації неписьменності села усмішки Остапа Вишні зробили не менше, ніж офіційні лікнепи, а міський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здійснення процесу українізації, яка проводилася у двадцятих роках. Його називали “Гоголем Жовтневої революції”, і не тому, що він був земляком Миколи Васильовича (вони обидва з Полтавщини), а за його вміння сміятися крізь сльози навіть у драматичних ситуаціях, що склалися в Україні в роки суцільної колективізації, внаслідок якої було знищено основну масу трудового селянства, а письменник утратив свого улюбленого героя й читача.

Про величезну популярність творів Остапа Вишні у двадцяті роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республіці найбільшими після Тараса Шевченка тиражами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збірників і збірничків його творів переважно в серії дешевої бібліотеки, розрахованої на сільського читача.

Цілком негативно оцінювали творчість Остапа Вишні лише вульгарні тлумачі літератури й донощики, чіпляючи письменникові один за одним ярлики, борючись так за ідейність (псевдоідейність!) літератури.

Арешту Остапа Вишні передували статті, які важко назвати статтями. Це були, по суті, політичні ордери на арешт письменника. Поява подібних статей, спрямованих проти того чи того митця, означала, що над ним уже навис дамоклів репресивний меч і кожної миті митець може бути заарештований».

Що ж інкримінувалося Остапові Вишні і як було сфабриковано його справу?

Якщо антивишнівські статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці, починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника був підписаний 7 грудня 1933 р. Саме відтоді почався відлік днів печальної «десятирічки», про що свідчить облікова картка ув’язненого (зека) Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні), доступ для ознайомлення з якою був дуже складним (цей документ зберігався в Ухтинському архіві Міністерства внутрішніх справ Комі АРСР, дозвіл на його копіювання був наданий Сергію Анастасовичу у 1989 р.). Сьомого грудня було заарештовано В. Гжицького, а Остап Вишня ще «гуляв на волі», хоча на вулиці його супроводжували типи в чорних пальтах із піднятими хутряними комірами. Одного дня він отримав навіть телеграму від знайомого єгеря із запрошенням приїхати на полювання й зібрався на нього із Григорієм Епіком, але, просидівши півдоби на вокзалі, довелося повернутися додому: через велику хуртовину не ходили поїзди. Уже після арешту з’ясувалося, що телеграма була «липовою»: єгер, який запрошував на полювання, ні сном ні духом про той таємничий виклик не знав.

Двадцять п’ятого грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якій стверджувалося, що «перебування письменника на волі – небезпечне» і що необхідно вжити запобіжних заходів – «тримання під вартою». У цій же постанові, якою відкривається справа № 737, що зберігалася в Комітеті державної безпеки Української РСР (тепер у Центральному державному архіві громадських організацій України), письменникові інкримінуються такі злочини: «Остап Вишня звинувачується у злочинах по ст. 54-11 К[арного] к[одексу] УРСР, які знайшли прояв у тому, що він належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»

Двадцять шостого грудня між сьомою й восьмою годинами вечора у квартирі Остапа Вишні з’явився співробітник ДПУ Шерстов з ордером. У присутності двірника Я. М. Питимка й Варвари Олексіївни було проведено обшук. Письменника заарештували, про що на схилі літ Варвара Олексіївна описала у своєму записнику.

Зі спогадів дружини письменника, наступного дня слідчий Бордон під розписку оголосив Остапові Вишні постанову й пояснив, що арешт не є непорозумінням, у що наївно вірив письменник, і висунув звинувачення, що він буцімто належить до терористичної Української військової організації (УВО) і нібито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слідчий уперто домагався свого, удаючись до фізичних і психічних тортур, мотивуючи тим, що це «необхідно для народу і для більшовицької партії». Приголомшений Остап Вишня навіть запропонував свою версію, мовляв, у 1928 р. він лікував виразку шлунка в Німеччині в санаторії біля Берліна, і його можна звинувачувати в тому, що він міг стати зрадником батьківщини чи агентом німецької контррозвідки. Але Бордон домагався свого, бо сценарій планованого нового політичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими ешелонами влади, а тому жодних відступів не передбачалося.

А ось «свідчення» самого Остапа Вишні, «здобуті» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом: «В тій контрреволюційній організації, в якій я брав участь – ділянкою, де я працював, був літературний фронт. На цім фронті й проводив я свою контрреволюційну роботу. В чому вона полягала? Насамперед, в дискредитації, в обезціненні партійної лінії в радянській літературі, в компромітації пролетарської літератури, в знеціненні російської літератури і взагалі російської культури…»

Під протоколом останнього допиту, записаного, на противагу попереднім, російською мовою, стоїть підпис Остапа Вишні, що «записано правильно», з його слів, але що ж це за зізнання і в якому стані був тоді арештований?

«В о п р о с. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?

О т в е т. Да, признаю. Я являюсь членом к[онтр]-р[еволюционной] подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее “Объединенным Национальным Блоком”. Точно названия организации не знаю.

В о п р о с. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

О т в е т. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.

В о п р о с. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?

О т в е т. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости применения индивидуального террора в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. […] Со мной говорили о том, что я, как один из лучших и известных представителей нации, должен пожертвовать собой и взять на себя убийство Постышева.

Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делегация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.

Я согласился.

Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делегации не состоялся и намерения своего я не выполнил.

Подробные показания дам дополнительно.

Протокол читал записано правильно с моих слов Остап Вишня

Допросил Бордон».

Вирок, оголошений 3 березня 1934 р., був приголомшливим: «Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) – приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7/ХІІ.33 г.».

«Як розповідала Варвара Олексіївна, із Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагоні аж три конвоїри як особливо небезпечного політичного злочинця. А далі був піший етап до столиці Ухтпечлагу міста Чиб’ю. Як свідчить запис у згадуваній обліковій картці Ухтинського архіву Комі Республіки, Остап Вишня “прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД”. Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не місто Чиб’ю, бо відстань між ним і Котласом дорівнювала 600 км. Невідомо, якого числа письменник вирушив у свій перший етап, що, як видно з листів В. О. Маслюченко, викликало цілком природні асоціації з етапом Чернишевского та інших царських каторжників, бо у книзі наказів за квітень-травень 1934 р. зазначено лише кількість етапованих по певних числах».

Приблизно вісім місяців (із червня 1934 до 1 лютого 1935 р.) Остап Вишня перебував у місті Чиб’ю, де працював у редакції табірної газети «Северный горняк», на якій поряд із силуетами Леніна-Сталіна містилися заклик «Пролетарии всех стран соединяйтесь!» і попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакції цієї газети найкраще розповідають записи табірного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварі Олексіївні передав Павло Михайлович у вересні 1935 р. під час їхньої розлуки в Кедровому Шорі.

«Остапові Вишні волею трагічних обставин судилося стати літописцем першої (ювілейної) п’ятирічки Ухтпечлагу. На початку літа 1934 р., коли він опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечерських таборів Якова Мойсейовича Мороза (справжнє прізвище Іосема), колишнього помічника начальника УСЕВЛОНА, виникла ідея увічнити героїзм освоєння Півночі окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тільки в таборах міста Чиб’ю перебували, крім Остапа Вишні, узбецький поет і колишній нарком освіти республіки Манон Абдулайович Рамзі та російський поет і журналіст Євгеній Лідін (справжнє прізвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування і щоденника Остапа Вишні, було підготовлено і перший її примірник надіслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нібито мала вийти в Москві. Доля надісланого у столицю примірника невідома, але в Центральному державному архіві Республіки Комі в Сиктивкарі було виявлено підготовчі матеріали до цієї книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисів Остапа Вишні».

За попереднім планом Остап Вишня мав написати 26 нарисів, а серед матеріалів редакції міжтабірної газети «Северный горняк» Сергію Анастасовичу пощастило відшукати 21 текст, здебільшого у вигляді автографів і машинописів з авторською правкою та з правками невідомої особи (можливо, когось із табірного начальства), яка позначила, що необхідно вилучити з нарисів. Пильний редактор пропонував вилучити з тексту нарису «Ухтинская целебная вода (Промысел № ІІ имени ОГПУ)» рядки: «Хлюпала себе вода и сама того в своей соленой горечи не зная, что скоро возьмут ее большевики “в роботу”, заставят ее служить освобожденному от рабских капиталистических цепей человечеству, и прославлена она, горько-соленая, будет в пространствах и временах, прославляя в свою очередь и советскую научную мысль и сказочные успехи социалистического строительства страны Советов.

Исследование показало высокую радиоактивность воды, причем радия в ней оказалось гораздо больше, чем во всех известных до сего времени во всем мире радиоактивных водах».

А далі письменник засвідчує чисельне зростання «населення» на цьому промислі – від сорока осіб у 1930 р. до кількох сотень у 1931-му і до кількох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радіоактивне зараження ув’язнених цією «цілющою» водою тоді не йшлося, зате щодо видобутку радію, то завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге місце у світі.

Не дійшла справа до публікації й нарису Остапа Вишні «Промысел № ІІ имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будівництву бараків для ув’язнених: «В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка №1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»

Першого лютого 1935 р. Остапа Вишню було відправлено в найстрашніший етап (це була відплата власть імущих за вбивство Кірова, але не справжнім убивцям, а знедоленим і безневинним політичним в’язням) – він мав один пройти через зимову тундру і тайгу відстань від Чиб’ю до віддаленого рудника Єджид-Кирта, що становила 1200 кілометрів. Але друзі Павла Михайловича вмовили начальника Ухтпечлагу Я. М. Мороза дозволити в’язню супроводжувати запряжені конячиною санчата з геологічними приладами. Така «хитрість», можливо, і порятувала Остапа Вишню від замерзання чи від розтерзання в тайзі хижими звірами.

Про останній етап Остапа Вишні існує кілька версій. Одну з них оповідала Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка. Дорогою з копальні Єджид-Кирта в центр Ухтпечлагу місто Чиб’ю в конвоїра стався напад апендициту, і фельдшер Павло Губенко змушений був опікуватися хворим, якому підставив своє плече, а також його зброєю. Через хворобу конвоїра та погодні умови (на той час настала рання зима) етап з одного ув’язненого прибув до місця свого останнього призначення з великим запізненням, коли хвиля знищення політв’язнів уже минула. Новий табірний начальник (Я. М. Мороза на той час було репресовано і, здається, розстріляно) тільки і зміг вигукнути від здивування: «И это враг народа?!» Можливо, це й вирішило подальшу долю письменника – його помістили для лікування в медичний ізолятор «табору для слабосильних» Ветлосян (околиця міста Чиб’ю), і протягом останніх п’яти років він працював фельдшером, хоча майже втратив на цей період зв’язок із сім’єю.

«Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні? Про це, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексіївни, кому належить ця чудова ініціатива, назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, і Ю. Яновський, і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. С. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталіним про звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті “вождя народів” вийшов на волю Остап Вишня».

*  *  *

Усе це ми почули з вуст Сергія Гальченка. А ілюстрацією до неї були кадри та сцени з фільму «Із житія Остапа Вишні».

Підготувала Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.