Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 20.08.13

«Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”»

Taras_Shevtshenko_i_ego_Druzi_555-1Щойно в московському видавництві «Домашня бібліотека» вийшла книга генерального директора Національного культурного центру України в Москві, доктора історичних наук Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”», присвячена 200-річчю з дня народження Великого Кобзаря. Вона — спільний проект Культурного центру та Ради Земляцтв України в Москві.

— Володимире Юхимовичу, Ваша нова книга присвячена Тарасу Шевченку та його найближчим друзям. Якими постатями окреслене це коло?

— У листах до Андрія Козачковського, Пантелеймона Куліша, Осипа Бодянського, Михайла Щепкіна Тарас Григорович іноді звертався так: «Друже мій єдиний!» Тепло й щиро писав поет до Івана Сошенка («Мій искренний друже»), до Михайла Максимовича («Друже і голубе мій сизий») та до Варвари Рєпніної («Добрый и единый друг мой!»). Так само по-доброму — «мой искренний друже» — називав поет і московського знайомого Сергія Аксакова.

— Пробачте, але як же Микола Гоголь, із яким Тарас Шевченко так і не познайомився?

— В нашому випадку це не так і важливо, бо маємо дуже багато свідчень великої Шевченкової шани до Гоголя. Досить згадати звернення до нього у вірші «Гоголю» (1844): «Великий мій друже».

Усе це пояснює назву книги. Всі герої були різними особистостями за талантами й масштабами, у кожного з них були свої, неповторні стосунки з Тарасом Шевченком, що й розвивалися по-різному. Крім того, читач дізнається ще про багатьох людей, з якими поет зустрічався чи приятелював. Але виокремлені постаті — Шевченкові друзі й великий Гоголь — були близько причетні до нього й відіграли неабияку роль у житті поета від Івана Сошенка, який подав теплу, дружню руку підтримки земляку в холодному, жорстокому Петербурзі, і до Григорія Честахівського, котрий був «головним розпорядником проводів і похорон» Шевченка й привіз його прах з Петербурга через Москву до Канева.

— Наскільки мені відомо, Ви ще не писали докладно про поетові стосунки з Іваном Сошенком та Андрієм Козачковським.

— Щодо Сошенка, то для мене це справа честі, бо він — мій земляк, вихідець з Богуслава на Київщині, а його роль у Шевченковій біографії науково досліджена недостатньо. Близький мені й призабутий нині переяславець Андрій Козачковський, у якого Кобзар написав свій безсмертний Заповіт («Як умру, то поховайте…»).

Вважаю також необхідним розставити нарешті важливі акценти в стосунках поета з Пантелеймоном Кулішем і Варварою Рєпніною.

— Судячи з усього, написання саме такої книги стало можливим лише після видання багатьох шевченкознавчих праць.

— Ви праві. До цієї синтетичної праці йшов багато років. Початок було покладено дослідженням Шевченкового перебування в Москві (книга вийшла 2007 року), що відразу виявило необхідність значно глибшого вивчення та висвітлення поетових стосунків із великими українцями в Першопрестольній та й не тільки. Тоді й з’явилася книга про дружбу Тараса Шевченка з Осипом Боденським (2008). Удостоєння згаданих двох праць Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009) переконало мене в тому, що йду правильним шляхом. Наступна книга була присвячена великій дружбі Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна (2009). Того ж року київське видавництво «Либідь» у бібліотеці Шевченківського комітету видало узагальнюючу книгу «Тарас Шевченко в Москві». Досліджував також стосунки Тараса Шевченка з Михайлом Максимовичем. Вивчення віртуальних перетинань Шевченкової та Гоголевої доль було здійснено під час підготовки авторських енциклопедій «Шевченківська Москва» і «Гоголівська Москва». Духовна напруга перебування двох українських геніїв у московському світі, зокрема в арбатському ареалі, збереглася донині. Розповів я про Шевченкових друзів, передусім, московських, і російським читачам у російськомовній книзі «Арбат, 9 (феномен дома в истории Москвы арбатской)».

— У чому, на Ваш погляд, полягає особливість видання?

— У тому, що вона народилася на основі численних власних досліджень. Саме це дозволяє представити читачеві масштабні портрети поетових друзів, докладно розповісти їхні біографії, показати зародження інтересу до творчості поета задовго до зустрічі з ним, розкрити дружні стосунки, а ще — наголосити збереження друзями пам’яті про Кобзаря й після його смерті. Таким чином, йдеться про біографічні (!) глави, з яких і випливає спорідненість і суголосність наших героїв із Тарасом Григоровичем. Іншими словами, хочу розповісти про Шевченка через біографії його друзів.

Очевидно, що такої можливості не було у відомих життєписах Тараса Шевченка чи спеціальних працях про його стосунки з окремими особистостями. Я намагався показати, як переплітаються долі кожного персонажа з Шевченковим життям, що глибше розкриває дивовижний духовний космос поета. Найперше, читач дізнається від освічених сучасників, як вони сприймали його творчість, як, власне, народжувався і міцнів національний геній України, як він ставав неперевершеним не тільки на теренах України, але й у Петербурзі та Москві. Скажімо, від’їжджаючи з Москви 26 березня 1858 року, Шевченко записав у щоденнику: «В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии». Тож не випадково, що серед історичних персонажів цієї книги — видатні фахівці в різних галузях науки, літератури та мистецтв: учений-природознавець, фольклорист і мовознавець Михайло Максимович, письменник Сергій Аксаков, історик і публікатор документів Осип Бодянський, артист Михайло Щепкін… Окрема оповідь — про віртуальні стосунки двох українських геніїв — Шевченка й Гоголя.

Я знайшов чимало цікавого в уже відомих опублікованих історичних джерелах, адже новий ракурс висвітлив новий зміст давно відомих текстів.

— А чи звертались до архівних документів?

— Не зважаючи на те, що поетових друзів описують уже півтора століття, не кажучи вже про самого Шевченка, насправді мною  використано чимало нових матеріалів із московських і київських архівів. Найперше — унікальна справа, знайдена мною в Центральному історичному архіві Москви під назвою «Дело канцелярии Московского военного генерал-губернатора по секретной части о рядовом Оренбургского батальона Шевченко»,  розпочата 25 вересня 1857 року, тобто, через кілька днів після того, як Шевченко прибув із заслання до Нижнього Новгороду, з метою відстеження його проїзду через Москву до Петербурга. У ній міститься секретне листування про Шевченка оренбурзького, саратовського, московського, петербурзького і нижньоновгородського військових генерал-губернаторів, а також московського обер-поліцмейстера.

Більше того, чотири документи безпосередньо стосуються перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року. У тому ж архіві вперше знайдено нові свідчення про людей, причетних до вшанування пам’яті Тараса Шевченка в храмі святого Тихона на Арбаті, до панахиди за ним, а також унікальні нові факти з життя та творчості Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського.

У Російському державному архіві літератури і мистецтва, Науково-дослідному відділі рукописів Російської державної бібліотеки («Ленінки») виявлено невідомі листи Михайла Максимовича. Читач також знайде посилання на документи Державного центрального музею ім. О. О. Бахрушина, Центрального архіву науково-технічної документації м. Москви, Державного науково-дослідного музею архітектури ім. О. В. Щусєва. Чимало цікавих моментів, яскравих блискіток із життя практично всіх наших героїв знайдено у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

— Уже на першій сторінці вміщено цитату з Шевченка російською мовою. Є й інші російськомовні тексти…

—   Російськомовні листи та «Щоденник», а також російськомовні твори Тараса Шевченка цитуються мовою оригіналу. Звернуся тут до авторитету шанованого мною вченого Юрія Барабаша, який пише щодо Шевченка: «Перекладати його російськомовну прозу українською? Погодьмося, це трохи дивно, щоб не сказати смішно… Я вважаю за коректне цитування їх в оригіналі».

Як і Барабаш, у роботі з російськомовними текстами послуговуюся перекладами, які вже існують. Проте в моєму розпорядженні таких перекладених текстів обмаль, і я наважився перекладати лише російськомовні тексти радянського періоду, а ті, що датуються Шевченковим і Гоголевим століттям, цитую в оригіналі. На мій погляд, це дає змогу контрастніше відчути епоху і глибше зрозуміти сутність нашої теми. «У їх народ і слово — і у нас народ і слово». Я відчув усю глибину й мудрість цієї сентенції, працюючи в Москві впродовж чверть століття. Тим більше, що самодіяльні переклади деяких дослідників, які мені зустрічалися, не можу вважати досконалими. Вони  забирають аромат часу, зокрема, вилущують особливий стиль мови, якою спілкувалися видатні російські українці.

— Упевнена, що й до ілюстрацій традиційно Ви підійшли дуже уважно.

— Ілюстрації до книги підібрані так, щоб кожен мав можливість доторкнутися до Шевченкових часів, особливо через автографи всіх її героїв.

Розповіді про Шевченкових друзів ведуться, по можливості, у хронології їхнього знайомства. Глави книги природно неоднакові за обсягом, що залежало не стільки від глибини авторської розробки конкретного персонажа, скільки від уже названих засторог і масштабності постаті та кількості збережених документальних матеріалів.

Отже, говорячи словами Тараса Григоровича, «начнем же убо начало книги сице».

Записала Ассоль Овсянникова-Мелентьєва.