Щойно в московському видавництві «ОЛМА Медиа Групп» підписано до друку авторську енциклопедію-хроноскоп «Гоголівська Москва», створену генеральним директором Культурного центру України в Москві, доктором історичних наук, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Володимира Мельниченка.
Про книгу та її майбутнє ми вели розмову з автором.
— Володимире Юхимовичу, як саме виникла ідея праці такого незвичного формату?
— В анотації до книги московського краєзнавця Ніни Молєвої «Гоголь в Москве» читаємо: «Як мало ми знаємо про Москву Гоголя, про людей, з якими він тут зустрічався, про місця, де любив прогулюватися…» Що ж казати про українські сюжети московської біографії Гоголя! Вони поки-що практично невідомі широкому читацькому загалу. Terra incognita.
Після виходу у світ моєї авторської енциклопедії-хроноскопа «Шевченківська Москва» не полишала думка про створення подібної праці з Гоголем у головній ролі. Нагадаю, що писав Тарас Шевченко: «Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалось познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно…». Це щире Шевченкове визнання, висловлене в листі до спільної знайомої двох геніїв Варвари Рєпніної, заторкує душу, вимагає нашої особливої уваги до Гоголя, передусім, до його українськості, що в Москві завжди була маргінальною. Тому навряд чи хто чекав у Першопрестольній, що тема «Гоголівська Москва» буде просякнута українською присутністю. Та насправді саме це найперше визначає новизну й необхідність енциклопедії-хроноскопа, яку читач тримає в руках.
— Все ж таки поясніть введений вами новий термін «енциклопедія-хроноскоп».
— З жанром енциклопедії, думаю, все зрозуміло, а щодо жанру хроноскопа, то він не є моїм винаходом. У Москві на початку цього століття вийшла у світ фундаментальна книга Олександра Кушніра «Хроноскоп: Летопись фактов и событий отечественной истории за два тысячелетия от Рождества Христова». Своєрідність хроноскопа полягає в тому, що хронологія є не тільки традиційним допоміжно-довідковим матеріалом, але й інструментом (хроноскопом) історичного пізнання гоголівської Москви, пов’язуючи розрізнені факти перебування геніального українця у місті в послідовний ряд подій, закумульований для поглибленого вивчення цього вкрай важливого відрізку біографії Гоголя. На відміну від звичної енциклопедії, побудованої за алфавітним принципом, який фактично розриває цілісність історичної картини, хроноскоп, навпаки, дає змогу через окремі події та їх наукову мозаїку побачити цю картину більш-менш завершеною.
— Яке найголовніше завдання ставили перед собою, коли розпочинали роботу?
— Познайомити читача з українським генієм з непозбутньою українською душею Миколою Гоголем у живому московському контексті тих часів. І намагався, говорячи Гоголевими словами, «не отдаляться от буквально ясного значения».
— Розмову про українську душу Гоголя ви розпочали ще в книзі «Українська душа Москви», але феномен гоголівської Москви вимагав нового дослідження?
— Безумовно. Уже після першого відвідання цього міста в 1832 році Гоголь зізнавався: «Тянет в Москву». Він назавжди полюбив його. У 1848 році писав, що «Москва уединенна, покойна и благоприятна занятьям». Щоправда, дехто з українських дослідників вважає, що ставлення письменника до Москви вичерпується його словами з листа до Максимовича від 12 березня 1834 року: «…Влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь». До цієї фрази повчально додавалося: «От маєте ставлення Гоголя до Москви». Насправді, у цьому випадку маємо лише спрощене, поверхове заторкування непростих відносин Гоголя з Москвою. У житті генія було немало хвилин, коли він міг сказати стосовно Москви, як у листі до Михайла Погодіна 15 травня 1836 року: «Москва больше расположена ко мне… Сердце моё в эту минуту наполнено благодарностью к ней за её внимание ко мне». Недарма у тому ж травні 1836-го Микола Васильович писав Михайлу Щепкіну: «…По возврате из-за границы я намерен основаться у вас в Москве…»
— І такі ж почуття Микола Гоголь переживав і пізніше?
— Так. І в 40-х — на початку 50-х років, час від часу повертаючись до Москви: «Я в Москве… У меня на душе хорошо, светло». У листі до Миколи Прокоповича від 5 квітня 1843 року Гоголь писав: «Не могу до сих [пор] вспомнить без глубокого душевного умиления о той помощи и о тех нежных участиях, которые шли ко мне всегда из Москвы». У листах до Михайла Погодіна прохав: «Уведоми меня о том, что говорят обо мне в Москве» (вересень 1836 року, Женева); «Напиши мне что-нибудь про ваши москов-ские гадости» (березень 1837 року, Рим); «Уведоми меня обо всём, что ни делается в Москве и что ни говорится обо мне…» (24 жовтня 1846 року, Страсбург). А в лютому 1841 року написав Сергію Аксакову: «Теперь я ваш; Москва моя родина». У 1848 році, знаходячись у Києві, Гоголь сказав Федору Чижову, що «любит Москву и желал бы жить в ней…» На його думку, «после Рима только Москва и может нравиться». А за півтора року до смерті у вересні 1850 року Гоголь писав у листі з Василівки до політичного й релігійного письменника та діяча Олександра Стурдзе: «Ни за что бы я не выехал из Москвы, которую так люблю». На превеликий жаль, таки й не виїхав…
— Отже, «Гоголівська Москва». До чого б привернули увагу майбутнього читача?
— Багато чого у московському житті Гоголя чекає на пильнішу увагу, свіжий наголос, рішуче вилучення з вікової напівтемряви. Тому винятковою особливістю даного енциклопедичного видання є те, що його структура та зміст зумовлені своєрідним авторським поглядом на Москву крізь призму невигубної українськості Гоголя, котрий у червні 1834 року написав своєму землякові Михайлу Максимовичу про найголовніше — життя «ради всего нашего, ради нашей Украйны, ради отцовских могил…». У цьому контексті ключове значення має історичний нарис «Спалахи Гоголевої українськості», що передує власне енциклопедії-хроноскопу.
— Що мається на увазі?
— Як відомо, спалах — це короткочасне світіння, миттєве сяйво, раптовий прояв почуття, настрою тощо. Але йдеться про спалахи відвічно української ментальності Гоголя, вулканне виверження його національного єства, пульсування української душі в Російській імперії, де «на всіх язиках все мовчить». Гоголь не мовчав, він яскраво заговорив імперською мовою. Але душа його залишалася невіддільною від душі свого народу. Пам’ятаєте у Ліни Костенко? «Народ не вибирають. І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі. Для нього і живуть, за нього і вмирають, ох, не тому, що він — найкращий на землі!»
Утім, відразу застерігаю читача, що не втручаюся в давні суперечки про конфлікт між «руськістю» та «українськістю» Гоголя. Хоча є думка, що це все жодним матеріалом не підтверджені вигадки, і дехто нині навіть вважає, що в такому дискурсі відбувається «мутація» відомого національного стереотипу щодо Гоголевої «роздвоєності». Не все так просто. Не забувайте, врешті-решт, Олександра Герцена, який упіймав ключову рису гоголівської ментальності: «Украинец, даже ставший дворянином, никогда так быстро не порывает с народом, как великоросс». Читайте мудрих і глибоких гоголезнавців Юрія Барабаша та Миколу Жулинського. За точними словами Барабаша, в оцінці феномену Гоголя «більш ніж бажаними, ба й доконечними слід визнати граничну обережність і коректність; не можна не враховувати того, якою делікатною є проблема і наскільки тонкими, часто-густо хисткими — припустимі межі, що поза ними чигають на нас різні, м’яко кажучи, крайнощі». Тож не варто розглядати гоголезнавство, у тому числі українське, як нестримний процес від історичного недорозуміння й оціночних негараздів до науково викінчених і повнодоказових новітніх інтерпретацій «гоголівського дуалізму». Мені взагалі нецікаво бути заручником завчасно відлитих штампів і намальованих наліпок.
— Чи можете коротко сказати про кожен розділ?
— Перший розділ книги «Я в Москву приїхав» (Москва у гоголівські часи) допоможе читачеві зануритися в атмосферу тодішньої Першопрестольної, відчути ритм її життя, подивитися на місто очима Гоголя.
У другому «Я маю намір оснуватися в Москві» (дати і події) за хронологічним порядком розглядаються, описуються й аналізуються всі Гоголеві приїзди до Москви, починаючи з 1832 року. Особлива увага, природно, прикута до українських сюжетів московського перебування Гоголя.
По новому прочитується щире Гоголеве захоплення малоросійськими вечорами в Москві з українськими піснями. Адже впродовж десятиліть російські гоголезнавці не надавали цій темі належної уваги, не акцентували її тісний зв’язок з намаганнями Гоголя вибратися з духовної кризи, що вкоротила йому віку. Приємним винятком є стаття Ірини Монахової «Упьёмся песнями» в «Литературной газете». Ті вечори були не лише приємним проведенням часу, коли Гоголь відчував себе розкуто й комфортно, вони важили для нього незмірно більше. У записній книжці Віри Аксакової від 3 лютого 1852 року залишилася нотатка про те, що Гоголь домовлявся з нею про вечір малоросійської пісні на Масницю, тобто менш як за двадцять днів до своєї смерті. Протягом останніх років й місяців життя рідні пісні залишилися для Миколи Васильовича мало не єдиною духовною ниткою, що пов’язувала його з Україною, «соломинкою», за яку він хотів ухопитися.
Неабияке значення має третій розділ «У Москві у мене є приятелі та друзі» (хронологія доль московських українців — друзів Гоголя).
— Поясніть докладніше.
— Раніше Гоголеві московські друзі з українців спеціально не сприймалися й не вивчалися як окремий особливий феномен. Ось, як писав, скажімо, гоголезнавець Нестор Котляревський на початку минулого століття: «Для своих московских друзей Гоголь являлся, между тем, живым воплощением их сердечных чаяний. Малоросс, который пишет по-русски и любит Москву, человек религиозный и большой патриот, гениальный художник, в развитии своего таланта ничем не обязанный Западу, мыслитель, задумавший сказать свое глубокое, Богом вдохновенное, слово о России, слово, которое должно открыть русским глаза на святую добродетель и великое призвание их родины, — такой человек должен был быть принят и прославлен москвичами как великий залог того, на что Россия способна без посторонней помощи».
Як бачимо, йдеться про «сердечні сподівання» лише російських друзів Гоголя. Великі українці Михайло Щепкін, Михайло Максимович, Осип Бодянський не те, що не беруться до уваги, вони повністю розчинені у російському середовищі. Майже шість десятилітъ тому москвознавець Борис Земенков наголошував, що «було б помилкою бачити у зв’язках Гоголя з Москвою лише його стосунки з Аксаковими, М. П. Погодіним і С. П. Шевирьовим…». Серед людей, з якими Гоголя пов’язували дружні стосунки, Земенков називав уже згаданих Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича та Петра Редкіна. Утім, Земенков і не збирався наголошувати українське коріння цих москвичів. З Гоголевих часів якось традиційно забувається, що, скажімо, Микола Станкевич ще у 1833 р. заявив: «Щепкин — настоящий хохол». Сам Щепкін і в сімдесят років ідентифікував себе українцем. У грудні 1856 року в листі до Михайла Погодіна, написав: «Я хохол». Не кажу вже про Бодянського, який прожив у Москві майже півстоліття, залишаючись у душі щирим українцем.
Всі вони — Максимович, Щепкін, Бодянський — створювали особливу ауру перебування письменника в місті. Це й про них Гоголь писав у березні 1839 р. матері з Риму: «…Там у меня есть многие приятели и друзья, которые доказали мне на деле истинную приязнь и дружбу; люди с большим умом и образованием, которые могут быть им полезны и советами, и помощью…»
Таким чином, у третьому розділі розповідається про життя великих українців до зустрічі з Гоголем і в дружбі з ним, а також про те, як вони берегли пам’ять про свого геніального земляка.
— А четвертий розділ «Москва моя батьківщина» (енциклопедичні терміни), який займає майже половину всього тексту книги?
— Він дає можливість виокремити й акцентувати найістотніші імена, назви, площі, вулиці та провулки, інші відомості з даної проблеми. Характерною особливістю цього розділу є те, що москвознавчі терміни вперше з’ясовуються у контексті не лише Гоголевого, але й Шевченкового перебування в Першопрестольній. Два геніальних українця бували в Москві у різний час, але то була та сама Москва 40‒50-х рр. ХІХ століття. Вони ходили одними вулицями й провулками, бували в тих самих будинках, у першу чергу в будинку Щепотьєвої у Старопименовському провулку, де у Михайла Щепкіна неодноразово гостював Гоголь, а в березні 1858 року два тижні жив Шевченко. Принципово нові матеріали, в тому числі архівні, з цього питання мають неабиякий інтерес для біографії обох великих українців.
Віртуально поєднують постаті національних геніїв і їхніх спільних українських друзів історичні праці, скажімо, «История Русов», яку в 1846 році видав Бодянський, а використовували по-різному у своїй творчості і Гоголь, і Шевченко, і Максимович. У Гоголевій, як і в Шевченковій біографії, здається, не зустрічається прізвище французького письменника і мандрівника Астольфа Кюстіна, автора цікавої книги «Росія в 1839 році», що вийшла в світ у Парижі у 1843 р. і була популярною в гоголівській Росії. Але ж історія цієї книги містить у собі багато невідомих опосередкованих зв’язків з життям Гоголя й Шевченка. Передусім, йдеться про кардинально різне ставлення Шевченка й Гоголя до імператорської чети. Тому стаття «Кюстін Астольф» включена до збірника.
Важливе значення має те, що московські друзі й приятелі Гоголя, передусім, Михайло Погодін і Степан Шевирьов, уперше показані також у стосунках з його українськими друзями — Осипом Бодянським, Михайлом Максимовичем, Михайлом Щепкіним, що дозволяє глибше зануритися в атмосферу близького Гоголевого оточення й докладніше познайомитися з нею. Цікаво співставити ставлення Гоголя й Шевченка до поетів такого масштабу, як Лермонтов.
— В енциклопедичному розділі є статті, що виділяються своїм значним обсягом. Очевидно, йдеться про теми, що виходять за межі гоголезнавства.
— Саме так. У четвертому розділі вміщено ґрунтовну статтю «Українські наголоси в духовній історії Москви», яка є вкрай важливою для розуміння гоголівської Москви. Хочу, аби читач переконався, що Москва була приречена на українську духовну присутність з часу свого заснування й упродовж віків. В окремому великому матеріалі висвітлено історію та діяльність Національного культурного центру України в Москві, що є духовним наступником Гоголевої присутності в місті і пропагує в Росії українську мову, культуру, духовність. Чимала стаття присвячена найзнаменитішій вулиці Москви і Росії, на якій знаходиться Національний культурний центр — Арбату.
— У чому принципова новизна цього видання?
— Все, про що ми говоримо, є значною мірою новим. Але наголошу особливо, що в п’ятому розділі «Адресуйте мені в Москву» складено найповнішу картину пам’ятних адрес, пов’язаних з великим українцем у контексті Москви саме гоголівських часів. Найбільшу роботу в цій царині провів свого часу Борис Земенков, який у книзі «Гоголь у Москві» склав перелік «пам’ятних місць у Москві, пов’язаних з життям і творчістю М. В. Гоголя». На жаль, пізніші спроби у цій царині були неповними, а то й неглибокими, поверховими. Скажімо, в одній гоголезнавчій книзі, що вийшла в 2010 році в російській столиці (!) фоторозповідь про гоголівську Москву зроблено недбало, з помилками, без урахування новітніх даних. Втім, за півстоліття, що спливли з того часу, таки з’явилася можливість значно розширити й збагатити цей важливий документ, зокрема, за рахунок неназваних Земенковим пам’ятних місць Москви.
В енциклопедії також додано чимало нових адрес, пов’язаних з відвіданням Гоголем конкретних московських будинків або пам’ятних місць. Окремо названо ті помешкання й адреси, місцезнаходження яких не встановлено.
У п’ятому розділі міститься необхідна інформація про людей, яких Гоголь відвідував (якщо її не було в попередніх розділах), а також про пам’ятні місця, котрі раніше не були враховані й описані.
— Чи будуть якісь застороги для читача, аби він не «загубився» в такому обсязі матеріалу?
— По-перше, всі статті, терміни, поняття, назви, імена, що в книзі містяться, стосуються Москви Гоголевих часів або пов’язані з московським гоголезнавством. Усі відомості мають виключно науковий характер і базуються на кращих гоголезнавчих і москвознавчих дослідженнях, а також нових архівних документах, тогочасних описах Москви, путівниках по місту, довідниках і картах, алфавітних покажчиках до плану Москви, в яких названі всі домовласники, а ще — газетних і журнальних матеріалах Гоголевих часів. Використані матеріали зібрані свого часу Олексієм Бахрушиним з 1893 до 1912 року.
По-друге, в усьому тексті кольором виділено Гоголеві нотатки в записних книжках, а також важливі фрагменти його листів і творів, які є стрижнем цієї книги. Отже, читач має можливість почути від самого Гоголя розповідь про його перебування в Москві та ставлення до неї, лише доповнену автором сучасною інформацією.
По-третє, як і в своїх монографіях, сповідую доступність, зрозумілість, отже читабельність наукових текстів, ясність, дохідливість і незамутненість авторської думки й мови, тобто все те, що вважається науково-популярним викладом. В іншому своєму значенні слово «популярний» кличе до поширеності, навіть загальновідомості тих чи інших знань, заради чого й створювалася науково-популярна енциклопедія-хроноскоп «Гоголівська Москва».
По-четверте, у кожній енциклопедичній статті читач знайде Гоголеві слова, що мотивують її включення до видання, або авторське пояснення причетності статей до теми «Гоголівська Москва». Назви слів чи словосполучень титульного гасла виділено шрифтом.
— Як відомо, у світ вийшло кілька зібрань творів Гоголя. Яким із них користувались Ви?
— Останнім Повним зібранням творів і листів Миколи Гоголя в сімнадцяти томах (п’ятнадцяти книгах), виданому в 2009–2010 роках до 200-річчя від дня народження письменника. Це видання є спільним російсько-українським проектом і включає в себе всі художні, літературно-критичні, публіцистичні та духовно-моральні твори, а також записні книжки, підготовчі матеріали з історії, фольклору та етнографії, різні виписки. Велике значення має те, що нове видання вперше містить у повному обсязі листування Гоголя (з відповідями адресатів). Усі томи споряджені супроводжувальними статтями і докладними коментарями відомих московських гоголезнавців Ігоря Виноградова та Володимира Воропаєва.
— У «Післяслові» Ви висновуєте, що Гоголь не міг надихнутися в Москві силою любові для творчості, як він того прагнув…
— Так. Йому смертно бракувало України. Засохло коріння, що живило його духовною силою, гостро не вистачало материнської присутності, живого сонця, що, сідаючи, кидає лагідний вечірній промінь, і божественної ночі, коли в саду глухо падають в траву яблука, чистого рідного повітря, знайомого з дитинства двору та краєвиду, ніжного дівочого співу від ставка, солов’їних трелів за вікном. Він любив Москву, але якось тихо зізнався: «…Моя бедная душа: ей нет здесь приюта…» Так, не вистачало притулку, душевного захистку! Ох, як не вистачало! Син і заплакав гірко в останніх словах до матері: «В здоровье моём все ещё чего-то недостаёт, чтобы ему укрепиться. До сих пор не могу приняться за труды, как следует, ни за обычные дела, которые оттого приостановились…» І сам за кілька днів до кончини у московському одиноцтві попросив у Бога: «Помилуй меня грешного. Прости, Господи! Свяжи вновь сатану таинственною силою неисповедимого Креста».
— Є легенда, що після смерті письменника його земляки не повірили в те й очікували на повернення Гоголя…
— Гоголь таки повернувся. Назавжди.
Записала Ассоль Овсянникова-Мелентьєва.
